ReferatFolder.Org.Ua — Папка українських рефератів!


Загрузка...

Головна Журналістика. ЗМІ. Радіо. Преса. Телебачення → Професійне зростання журналіста. Чинники, які сприяють вдосконаленню журналістських навичок

Процес спілкування не варто усікати; штучно можна журналіста як комунікатора обмежити й дозволити чинити йому тільки так і тільки на певних етапах процесу комунікації. Але це означає піти проти людської природи журналіста. Як себе поведе журналіст на різних етапах спілкування - залежить від його виховання й культури. Його поведінка - це, до речі, його свобода совісті й свобода вибору.

Тут ми підходимо до того моменту, коли треба чітко визначитися:

(1) або ми розглядаємо журналіста як професіонала й включаємо у поняття професіоналізму всю гаму почуттів журналіста, усі його соціально-політичні характеристики;

(2) або ми все-таки відокремлюємо професіоналізм від суто особистісних характеристик, від соціально-психологічного, соціально-політичного й культурологічного забезпечення журналіста як людини.

Звернімо увагу на ще одну думку Олексія Мустафіна. Його запитали: чи може журналіст бути політиком. Може, скільки завгодно, відповів О. Мустафін, але при цьому він перестає бути журналістом.

Журналіст причетний до політики. Його завдання - давати факти, що стосуються політичного життя в країні, навіть пропонувати політичні рішення, але не приймати їх. Місія журналістики полягає у створенні інформаційного поля та інформаційного забезпечення для прийняття рішень. Але рішення приймають фахівці, а не журналісти.

Одна особа сказала, що їй не подобається робота викладачів, які навчають журналістів, тому що підготувати журналіста - не так просто. Це від природи людина буває порядною, доброю або ні. І якщо вона непорядна, то жоден університет її не зробить іншою.

І справді, це так. Адже ми не готуємо правдолюбців, незалежних, порядних. Поставити на потік \"педагогічного виробництва\", скажімо, чесних і сказати, що до нас приходять нечесні або не дуже чесні, а ми за п\'ять років робимо з них чесних і за це даємо диплом, - це перебільшення.

Розглядаючи журналіста в суспільній комунікативній системі, треба розрізняти його професійний і соціальний портрети. Перший - у сфері навчання, другий - у сфері виховання. Звичайно, ми повинні виховувати. Але виховання - процес постійний і нескінченний, його не можна вкласти в рамки бакалаврату чи магістратури. Порядність, чесність, об\'єктивність, правдивість - речі особистісного плану, які повинні бути у кожної людини, а не тільки журналіста. Хто скаже, що вчитель, лікар і т. д. повинні бути іншими? Тому соціально-психологічні характеристики - не є складниками професіограми. Їх треба брати до уваги тою мірою, якою вони забезпечують справді професійні якості. Наприклад, володіння знаннями про те, як брати інформацію, і володіння способами, методами її взяття передбачає те, що порядна людина буде це робити порядними методами. Але порядність сама по собі - це не професія.

Ми говоримо про те, що формуємо політично незалежних і незаангажованих журналістів. Це, до речі, знову політичне гасло. Патріотизм, космополітизм, любов чи байдужість до ближнього - все це речі, які стосуються соціально-психологічного портрета фахівця. І це дається не тільки навчанням, це дається вихованням, до того ж вихованням від сім\'ї аж до макросоціуму. І казати, що ми за чотири роки успішно формуємо незалежних журналістів, тобто позбавляємо їх, як людей, громадянської позиції, політичних поглядів, відрізуючи від українця любов до України, а від жителя США любов до США, - це багато на себе брати. Політична культура саме й включає систему соціальних, етичних, морально-психологічних цінностей, де є місце й патріотизму, \"заангажованості\" певними поглядами на соціальну дійсність. І позбавити журналіста політичної культури, того, що дала йому його соціальна природа, ніхто не має права. Ми ж не фашисти і не диктатори. У демократичному світі якраз і має бути розмаїття політичних поглядів. Тому політична незалежність чи залежність як категорія не повинна бути складником професіограми спеціаліста. Це інший рівень оцінки людини.

Незалежність і опозиційність від та до влади. Добре, коли влада погана, це виправдовує таку незалежність та опозиційність. А якщо влада гарна, думає про державу, її людей, а ми формуємо незалежних від влади і критично до неї налаштованих журналістів. Як тут бути? Завжди в опозиції, навіть якщо не треба бути в опозиції. Це вже крайнощі. А якщо гарної влади не може бути?! Тоді боротьба за соціальну справедливість, порядок, краще життя у державі ніколи не приведе до позитивного результату. Крах соціуму. Виходить, що журналістів треба постійно готувати до боротьби за те, чого ніколи не буде досягнуто. Та річ не в опозиційності, а в здоровому глузді, у критичності поглядів, в умінні розумно й глибоко зіставляти та аналізувати факти.

Погляньте на визначення журналіста у радянські часи. Маємо ототожнення журналізму й публіцистичності. У радянський час ці речі не розрізнялися, бо їх не треба було розрізняти. Публіцист - це не професія, це соціальний статус людини, це вміння перейматися соціальними проблемами і говорити від імені великих соціальних груп до народу. Публіциста не готують, його виховують. Тому для образу публіциста такими важливими є соціальні характеристики на зразок \"правдолюбство, відданість...\". Сукупність цих характеристик дає змогу називати публіцистом будь-кого: лікаря, учителя, інженера, робітника, домогосподарку. Публіцистові завжди властиве творче начало, яке переважає над виробничим, професійним, технологічним, \"поставленим на потік\".

Публіцистичність - це не погано. Це прекрасно. Бо публіцисти потрібні в усі часи й в усі епохи. Але не можна зводити роль професійного мовця тільки до рівня публіцистичного звучання. Це добре, коли професійний мовець за своїм вихованням досяг рівня публіциста, але це не означає, що всі професіонали такими є.

Журналісти належать до професійних мовців. Журналістика - це професія. Публіцист - це журналіст у соціальному вимірі. Публіцист - це чітка політична позиція, яскраво виявлена ідейна основа, це пристрасть у боротьбі за свої погляди, що виражають погляди певного мікросоціуму.

Якщо ми відділяємо журналістику від публіцистики на тій підставі, що публіцистика - це творчість душі, це соціально заданий політ думки, то журналістиці ми залишаємо професійну основу, тобто рівень знань, умінь та навичок, необхідних для сфери інформаційного виробництва, для володіння технологією цього виробництва. А це зобов\'язує нас розділити сферу виробничого й соціального у підготовці фахівців та не підміняти одне іншим. Це зобов\'язує нас зробити професіограму журналіста і включити в неї те, що лежить поза сферою соціального виховання, у виробничій сфері. Бо сфера виховання не зможе бути диференціюючою, оскільки позитивні результати виховання треба було б включити в усі професії. Погано виховані не потрібні на жодному виробництві.

Хочу ще раз наголосити на тому, що такий, професійний підхід зовсім не означає, що не треба займатися вихованням. Навпаки, необхідно постійно наголошувати на тому, що питання виховання є актуальним, особливо в недосконалому суспільстві, в якому ми й живемо. І поки в такому суспільстві житимемо, доти це питання буде актуальним. Необхідно говорити про професійне виховання, бо професіоналізм реалізується в конкретних соціальних умовах, тим більше, коли мова йде про сферу спілкування, яка за своєю природою соціально залежна. Професійне виховання - це питання професійної самореалізації всупереч соціальному тискові, недосконалості суспільної системи. Це питання професійного самовиживання.