ReferatFolder.Org.Ua — Папка українських рефератів!


Загрузка...

Головна Журналістика. ЗМІ. Радіо. Преса. Телебачення → Періодичні видання Східної України початку ХХ століття у фондах Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського: надходження, зберігання, вивче

„Киевская старина\" (1882 − 1906) видавалася переважно російською мовою. У 1907 р. місячник був перетворений на україномовну „Україну\". Характерною особливістю публікацій стала національна спрямованість: чи це стосувалося документів та діяльності видатних осіб давніх часів, чи розвитку освіти й красного письменства, чи становлення українських родоводів та наукових підвалин.

Співробітники часопису працювали за несприятливих умов: цензура в усьому вбачала прояви українського сепаратизму. Заборонено було вживати такі слова, як „Україна\", „січ\", „козак\", „москаль\" (у значенні солдат) та ін. [11, с. 34]. Особливої немилості в цензури, крім самого змісту українського тексту і теми публікації, зазнало вживання в українських текстах літери „і\". У результаті київська цензура отримала завдання докорінно знищити літеру „і\" у статтях місячника. Будь-яка стаття з українським текстом (уривком чи цитатою) надсилалася до цензурного комітету для повторного розгляду петербурзькими чиновниками. Столичний цензор робив висновки, з якими часто Головне управління у справах друку імперії не погоджувалося; це іноді призводило до затримки виходу журналу й порушувало редакційні плани.

Колегія „Киевской старины\" упродовж усього часу існування журналу домагалася відміни цензури, але кожного разу наражалася на протидію контролюючого відомства. Взагалі цензура не тільки викидала багато праць, а й скорочувала їх так, що редакції доводилося самій відмовлятися від таких пошматованих творів. „Що виробляє цензор, одному Богу відомо, − писав Феофан Лебединцев до А. Бичкова, директора Санкт-Петербурзької публічної бібліотеки, − я викидаю і ці статті, й окремі речення, інше зовсім притримав − нічого не помагає\" [11, с. 35].

Незважаючи на шалений тиск з боку офіційної влади, „Киевская старина\" усіляко намагалася піднести престиж української мови. З цією метою у 1895 р. за редакцією В. Науменка та Є. Тимченка вийшов „Малорусский словарь\". Керуючий міністерством внутрішніх справ дозволив розіслати словник як безкоштовний додаток до журналу. Результатом активних дій В. Науменка стало отримання дозволу на публікацію в місячнику художніх творів рідною мовою та заснування української друкарні; а ще через два роки був відкритий ще один національний осередок − книгарня „Киевской старины\".

З початком ХХ ст. цензурна практика трохи пом\'якшала і дозволяла дещо друкувати українською мовою або ж аналізувати мовознавчі матеріали. Після революції 1905 р. настав час, коли полтавські, київські, одеські, катеринославські, харківські, московські й петербурзькі періодичні видання заговорили на повний голос про національну освіту, потреби рідної мови, розвиток літературних і журналістських талантів, які друкувалися б на сторінках своєї преси. З\'явилися „Хлібороб\" і „Рідний край\", „Громадська думка\" і „Добра порада\", „Запоріжжє\" і „Сніп\", які зверталися до читача зрозумілою, вже не забороненою мовою. Настав час одверто й енергійно обстоювати законні права української мови у всіх галузях громадського життя на батьківщині − насамперед у народній школі.

Слід зауважити, що цей перехід до національної розбудови був би неможливий без попереднього досвіду „Основи\" та „Киевской старины\", галицьких „Правди\", „Зорі\", „Життя і слова\", „Літературно-наукового вісника\", без публіцистичної діяльності та боротьби за утвердження українського слова П. Куліша, Т. Шевченка, І. Франка, М. Драгоманова, Лесі Українки, Бориса Грінченка та ін. У переліку видатних заслуг варто згадати авторів і співробітників „Киевской старины\" В. Антоновича, М. Костомарова, М. Стороженка, П. Житецького, І. Житецького, Д. Багалія, М. Петрова та ін. Заслуга „Киевской старины\" в тому, що вона зберегла українську історію та культуру „незасміченими,\" дбала про їх незалежний розвиток і утвердження, залишаючись упродовж 25 років єдиним друкованим органом національної думки у підросійській Україні. Окрім цього, з часу існування місячника українська журналістика вже не мала „білих плям\", адже з\'явилися видання, які репрезентували українство та формували його національну свідомість. „Киевская старина\" була тим виданням, що символізувало джерело розвитку національних ідеалів.

НБУ ім. В. І. Вернадського комплектує журнал з 1885 р.У газетному фонді зберігаються такі номери „Киевской старины\" початку ХХ ст.:

  1. 1905 р.: № 1 – 12 (88 – 91 томи);

  2. 1906 р.: № 1 – 12 (92 – 94 томи).

З 1907 р. місячник був перетворений в україномовний журнал „Україна\".

2.2.3 Навчальне видання „Университетские известия\"

З 1861 до 1919 р. виходив у Києві і розповсюджувався практично в усіх навчальних і наукових закладах Європи часопис „Университетские известия\".

Це був друкований орган, який від початку свого виходу за обсягом (кількість друкованих аркушів одного випуску часом доходила до 30, а то й 40) зовсім не нагадував журнальне видання. Не можна назвати його і суто науковим, вузько специфічним збірником, бо за внутрішньою рубрикацією подачі матеріалів він більше нагадував універсальний журнал [61, с. 31]. Від універсального журналу він віддалявся тим, що в одному окремому випуску тут уміщувалися цілі книги, підручники, монографії, розлогі звіти.

За науковою та інформаційною насиченістю, обсягом джерельного матеріалу, різноманітними статистичними даними, дослідницькими відкриттями це − видання, рівних якому важко було знайти в імперії.

Ідея заснування саме такого типу видання належить першому ректорові університету М. Максимовичу. Однак на початковому етапі становлення університету реалізувати її не вдалося. Питання це постало через десять років після відкриття навчального закладу на одному із засідань його Ради у листопаді 1845 р. Перша назва цього першого в Києві наукового часопису була такою: „Записки Императорского Университета св. Владимира\".

Відповідно до програми, часопис мав складатися з чотирьох розділів: філософсько-історичного, фізико-математичного, юридичного, медичного. Головним програмним завданням ставилася публікація праць професорів і викладачів університету з метою „повідомляти публіці найцікавіші предмети з кожної науки\".