ReferatFolder.Org.Ua — Папка українських рефератів!


Загрузка...

Головна Журналістика. ЗМІ. Радіо. Преса. Телебачення → Періодичні видання Східної України початку ХХ століття у фондах Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського: надходження, зберігання, вивче

Виступи Є. Капралова спрямовували концептуальний вектор часопису, визначали пріоритетні аспекти для обговорення й актуалізували деякі моменти суспільного життя. Так, у другому числі за 1917 р. була опублікована його стаття „Релігія є приватною справою кожної особи\". У назву публікації винесене популярне на той час серед демократичної інтелігенції гасло. Воно активно експлуатувалося у соціалістичних газетах, автори яких ставили собі за мету дискредитувати релігію у громадській думці та відкинути церкву від суспільних процесів. Є. Капралов з позицій релігійно-філософських догматів християнства розвінчував цю ідею, наголошуючи, що релігія є моральною основою суспільства і стрижнем внутрішнього закону кожної особистості [73, с. 400].

Ці думки розвивав також П. Свєтлов у статті „Соціалізм і християнство\". Висвітлюючи та критикуючи спроби соціалістів прикривати свою політику біблійними проповідями щодо рівності, братерства та співчуття знедоленим.

Пріоритетність філософсько-етичного чинника в суспільному житті постійно наголошувалась у більшості статей В. Екземплярського, у працях В. Зінківського, В. Завітневича, П. Кудрявцева, В. Соколова та інших постійних авторів „Христианской мысли\" та „Церковно-общественной мысли\".

Характерно, що, висвітлюючи бурхливий розвиток політичного і церковного життя в Україні у 1917 – 1918 рр., редакційний колектив часопису постійно наголошував на необхідності відокремлення церкви в Україні від „відомства православного віросповідання\" – офіційної церкви Російської імперії, підкореної самодержавству. Разом із цією пропозицією вони обговорювали на шпальтах видання увесь комплекс пов\'язаних з цим проблем: ведення богослужіння українською мовою, переклад Священних книг українською, викладання у школах та спеціальних і вищих наукових закладах мовою, рідною для народу, а також видання українською книг, газет, журналів тощо.

Редакція та авторський склад „Церковно-общественной мысли\" були послідовними у своїх діях. Майже всі автори часопису брали активну участь у роботі уряду УНР, спрямовуючи не лише церковне життя в Україні, але й вирішуючи проблеми народної освіти, книгодрукування, культури, українізації всіх сфер тогочасного життя [2, с. 13].

Якщо звернути увагу на назву цього часопису – „Церковно-общественная мысль\", то можна дійти висновку, що концепція цього періодичного видання віддзеркалилась у його назві, оскільки в ньому висвітлювались проблеми зближення церкви з тогочасним суспільством, а представники духівництва – автори і члени редакційного колективу – приділяли пильну увагу нагальним потребам народу, намагаючись виконувати не лише управлінські, виховні та освітні функції, якими обмежувала імперія церкву, а й прагнули бути справжніми наставниками, підтримувати віру в читачів, орієнтувати аудиторію в бурхливому потоці подій та надавати цим подіям оцінку з позицій християнства, а не відданої тогочасній владі російської церкви.

Варто зазначити, що усі публікації були концептуально спрямовані на активне формування громадської думки, спрямованої проти атеїстичного кривавого уряду. Проте жодного разу часопис не друкував відверто пропагандистських або агітаційних матеріалів. Представники ліберально-демократичної гілки українського духівництва тлумачили факти з позицій православ\'я, звертались до аудиторії емоційно насиченим тоном, доцільним у публіцистичних матеріалах, намагались надавати повну та об\'єктивну інформацію читачам, допомагаючи їм виробити власне ставлення до суспільно-політичних подій.

Професор А. Бойко у своїй статті про цей часопис зазначає: „Церковно-общественная мысль був часописом для церковної інтелігенції, яка мала чітко виявлені проукраїнські погляди та переконання, а також для всіх тих, хто співчував проблемам становлення української церкви. Немає підстав вважати цей друкований орган концептуальним продовжувачем „Вестника военного и морского духовенства\", оскільки ідеї, висловлені в цьому часописі, суперечать настановам офіційної церкви Російської імперії та не вкладаються у рамки самодержавної церковної політики, що ґрунтувалася на принципах повної залежності церкви від держави\" [6, с. 65].

У газетних фондах НБУ ім. В. І. Вернадського зберігаються такі номери „Церковно-общественной мысли\"за 1917 р.: № 1, 3 – 5, 6,7, 10, 11.

2.4 Сатирично-гумористична преса України початку ХХ ст. як складова газетного фонду бібліотеки

Першими на території України друкованими органами, які ще наприкінці 1905 р. набули характеру сатиричних видань, були ілюстровані додатки до „Одесского листка\", „Киевской газеты\", „Одесских новостей\". Пізніше з\'явились додатки і до інших газет Києва та Одеси. Та на відміну від газет Харкова та Одеси, в ілюстрованих додатках до київських газет широко викоритовувались різноманітні малюнки на актуальні теми і політичні карикатури, що створювались місцевими художниками.

Разом з ілюстрованими додатками до газет наприкінці 1905 р. в Україні з\'являються спеціальні сатиричні журнали. Влада усіляко боролася з сатиричними журналами, їх редактори та автори зазнавали репресій.

10 грудня 1905 року побачив світ перший випуск сатиричного журналу „Звон\". Видавався він в Одесі, ідея його створення зародилася на одному із вечорів Товариства південно-руських художників – революційно налаштованих одеських інтелігентів. Редакторами журналу були поет А. Федоров та художник П. Нілус.

„Звон\" став своєрідною друкованою трибуною прогресивних літературних та художніх сил Одеси. Епіграф журналу звучав таким чином: „Вставай, подымайся, рабочий народ...\" [13, с. 43].

Проіснував журнал недовго. Його випуск було зупинено тимчасовим генерал-губернатором Одеси на другому номері (29 грудня 1905 р.) за карикатури, які були направлені проти вищих посадових осіб держави.

Така сама доля спіткала і такі одеські журнали, як „Свисток\" та „Чайка\".

Значну увагу потрібно приділити таким студентським сатиричним жураналам, як „Заклепка\" та „Гвоздь\", які були підготовлені для добродійних вечорів у Політехнічному інституті, а у ківтні 1908 р. вийшов єдиний номер сатиричного журналу на українській мові „Хрін\", який продовжив традиції „Шершня\".

Окрім Києва і Одеси, сатиричні видання випускали в Полтаві, Харкові, Миколаєві, Єкатеринославі. Єдиним сатиричним журналом Харкова на початку ХХ ст. був „Злой дух\". Редакція журналу відмічала, що по незалежним від неї причинам журнал не міг відрізнятися особливою злободенністю змісту, а також „Злой дух\" не зміг повести людей у боротьбу для того, щоб знищити устрої старого світу покірності і страху. Проти „Злого духа\" було розпочато судове слідство за цілий ряд статей і малюнків, які на думку цензорів, ображали армію. Основна частина тиражу першого і єдиного номеру була конфіскована і знищена.