ReferatFolder.Org.Ua — Папка українських рефератів!


Загрузка...

Головна Журналістика. ЗМІ. Радіо. Преса. Телебачення → Аспекти журналістської професії

І в наш час радянським журналістам не раз доводиться відвідувати \"гарячі точки\" планети, щоб донести слово правди до мільйонів читачів. З хвилюванням дивимося всі ми телевізійні передачі з півдня Африки, де точиться жорстока боротьба поневолених расистами народів, читаємо у газетах і журналах гнівні репортажі.

Така сенсація потрібна радянській пресі. Заради добування таких матеріалів наші журналісти долають важкі дороги, які вони обрали разом із своєю професією.

Ким тільки не довелося побувати журналістам у наші дні! Офіціантами у ресторанах і шоферами, провідниками поїздів і міліціонерами, продавцями і листоношами...

За веселою і легкою зовні містифікацією – важка, незвична, а інколи й неприємна праця.

5. Знання, знання і ще раз знання

Газетяр мусить багато, – дуже багато знати. Він повинен бути добре обізнаним у різних галузях громадсько-політичного життя, науки, культури. Різнобічна обізнаність – одна з основних рис журналіста. На цю особливість журналістської професії вказував Фрідріх Енгельс, про творчу майстерність якого Карл Маркс писав: \"Він – справжня енциклопедія. Здатен працювати у будь-яку годину дня і ночі, після їжі і натщесерце, швидко пише і кмітливий, як чорт\".

Сміливо можна сказати, що в цій характеристиці Енгельса сформульовані основні вимоги до журналіста, працівники преси повинні вчитися все життя, стежити за новим у тій галузі, про яку вони беруться писати. Адже не можна пропагувати застарілі прийоми й методи роботи, \"з ученим виглядом знавця\" давати рекомендації чи відбутися загальним описом подій і фактів.

Колись відомий письменник і журналіст Юрій Олеша у колі друзів іронізував над \"майстрами\" газетних штампів: \"Як пишеться нарис? Входимо. Бронзове сонце золотить середину подвір\'я. Назустріч від воріт ливарного цеху рухається міцна, кремезна постать. Я пізнаю з першого погляду Івана Дмитровича Петрекова. Ще на ходу він простягає мені свою широку, закіптюжену долоню...\"

Подібні банальні описи, що часом \"мандрують\" у безталанних авторів з матеріалу в матеріал, певна річ, не хвилюють читачів, не допомагають їм чітко уявити собі образ людини, про яку йдеться.

Нерідко трапляються у газетах поверхові описи тих або інших подій: журналіст сам не розібрався в їхній суті, не знає предмета, про який пише. Згадаємо у зв\'язку з цим слушні слова Віри Кетлінської: \"Щоб написати одну сторінку, треба мати змогу написати про те ж тридцять сторінок...\"

Автор славнозвісної п\'єси \"Людина з рушницею\" Микола Федорович Погодін згадує випадок із своєї журналістської біографії, що став для нього чудовим уроком на все життя. За наказом тодішнього секретаря редакції \"Правды\" Марії Іллінічни Ульянової він виїхав до Азербайджану, щоб написати про хід видобутку нафти. Молодий газетяр об\'їздив промисли, поговорив з людьми. Побачив: стоять бурові вишки, насоси. Тиша. Чистота. Попоїздив з тиждень і відчув, ще нічого путнього написати не зможе. Звернувся до головного інженера \"Азнафти\" з проханням підібрати літературу з питань нафтовидобутку – від найпопулярнішої до спеціальної.

Спека в Азербайджані була страшенна, до сорока градусів. Обливаючись потом, початкуючий журналіст, не виходячи з готелю, як сумлінний учень, читав усе підряд, починаючи від історії видобутку нафти і кінчаючи описом сучасного на ті часи бурового інструмента \"риб\'ячий хвіст\". І лише після того, як здобув певні знання, знову поїхав на промисел. Те, що до цього \"мовчало\", \"заговорило\". Люди охоче розмовляли з журналістом, який добре розумівся у виробничих питаннях, розповідали про свої успіхи і невдачі.

Погодін написав нарис про нове у нафтовидобутку, про технічний переворот на Апшеронському півострові і показав його заступникові начальника \"Азнафти\". Той уважно прочитав нарис і сказав авторові: \"Можу рекомендувати тебе і на посаду начальника нафтового району. Ти вже добре \"підкувався\".

Це була найвища оцінка роботи кореспондента.

...Люди ще тільки почали знайомитися з повітряним океаном, на незграбний, схожий на етажерку аероплан дивились як на чудо, а партія поставила завдання – залучити до роботи в авіації сто тисяч комсомольців. Розширювалася мережа повітряних сполучень, будувалися нові аеровокзали, почала створюватися літакобудівна промисловість, але для багатьох авіація все ще залишалася загадковою і таємничою і мало хто з молодих людей на початку тридцятих років виявляв бажання присвятити своє життя освоєнню п\'ятого океану. Авіацію треба було пропагувати. І група молодих працівників \"Комсомольской правды\" Євген Рябчиков, Юрій Жуков, Олена Кононенко, Леонід Коробов і Юрій Корольков, щоб із знанням справи інформувати читачів про розвиток авіації, вирішили самі навчитися керувати літаками, стрибати з парашутом.

– Це, – згадував Євген Рябчиков, – зближувало нас з льотчиками, парашутистами, конструкторами. Вони бачили в нас своїх...

Рябчиков одержав свідоцтво пілота. Пізніше він налітав, правда, не льотчиком, а пасажиром, понад півтора мільйона кілометрів. Його охоче брали з собою в польоти \"дідусь російської авіації\" Борис Россинський, перший полярний льотчик Борис Чухновський, уславлені випробувачі Валерій Чкалов, Михайло Громов, Володимир Коккінакі. Першим з радянських журналістів Євген Рябчиков полетів на реактивному літаку і на вертольоті.

Закарбувалася у пам\'яті талановитого репортера поїздка до Ціолковського: \"Над Калугою світив місяць. Десь за річкою співали біля вогнища косарі. Я зачинив за собою хвіртку, сів на дерев\'яну лавку і подумав: \"Чи не сон все це? Щойно я, слухаючи напівглуху людину, зробив з нею казкову подорож до Місяця. А тут... цокіт копит конячки, що протрюхикала по бруківці, далека пісня на росяній сіножаті, запаморочливий запах аптекарської ромашки на сонній вуличці...\"

Зустріч з Ціолковським багато значила для молодого журналіста. Він захопився вивченням питань ракетобудування, потоваришував з ентузіастами, які за покликом сердець створювали першу в світі ракету. І закономірно, що через тридцять років після її запуску саме Є. Рябчиков узявся за написання репортажів, а згодом і сценаріїв космічної епопеї: \"Перший рейс до зірок\" – про Юрія Гагаріна, \"Знову до зірок\" – про Германа Титова, \"Зоряні брати\" – про Андріана Ніколаєва та Павла Поповича і \"Зоряний шлях\" – про Валерія Биковського і Валентину Ніколаєву-Терешкову...

Провідний радянський публіцист Микола Грибачов рекомендує молодим журналістам: \"Хлопці! Пильнуйте! Ніколи не вважайте, що ви багато знаєте, – голова не шлунок, її треба годувати з ранку й до вечора всіма можливими і доступними засобами. І чим більші в неї запаси, тим краще вона робить те, для чого призначена\".

Перш ніж сісти писати, доводиться читати або перечитувати допоміжні матеріали, звертатися по найрізноманітнішії довідки.

Ось маленька ілюстрація до цього. Кореспондент \"Правды\" Віктор Маєвський, щоб написати у нарисі про Бельгію дві сторінки про битву в Арденнах, ознайомився з рядом документів, переглянув у Лондоні хронікальний фільм \"Битва на дузі\", присвячений цій події, перечитав усю нашу мемуарну літературу про наступ Радянської Армії у січні сорок п\'ятого року.

Інакше й не може бути.

На запитання: \"Якими знаннями, на вашу думку, має бути озброєний журналіст?\" – відома нарисистка Тетяна Тесс відповіла: \"Журналіст не може бути всезнайком, але він обов\'язково має бути добре обізнаний у питаннях, про які пише. Чим ґрунтовніша обізнаність, тим легше писати. Свого часу я вчилася в консерваторії по класу рояля, але давно вже не граю. А от знання, набуті в консерваторії, допомагають у журналістиці, в письменницькій роботі... Не тільки тому, що я розумію музику, хоч музичних рецензій не пишу; завдяки знанню музики якось загострено відчуваєш ритм і звучність написаного речення, обсяг і композицію нарису, оповідання і, що не менш важливо, щільність тексту\".