ReferatFolder.Org.Ua — Папка українських рефератів!


Загрузка...

Головна Журналістика. ЗМІ. Радіо. Преса. Телебачення → Аспекти журналістської професії

Прагнучи дізнатися, як живуть німецькі пролетарі під час економічної кризи, вона у 1923 році працювала у Берліні! рознощицею молока. Це допомогло написати блискучий репортаж \"Молоко\", де яскраво розповідалося про життя німецьких робітників, їхні злидні і поневіряння.

Доречно нагадати, що відомий радянський журналіст Михайло Кольцов так охарактеризував роботу газетяра:

\"Все треба побачити, відчути, оцінити і не помилитися. Треба бути чесним \"вухом і оком\" своїх читачів, не зловживати їхнім довір\'ям, не утруднювати їх казна-чим під виглядом важливого і не упускати дрібниць, що можуть визначати істотне\".

Девіз Кольцова – писати тільки про те, що бачив на власні очі і що продумав власним розумом. Він перший серед журналістів зробив на літаку \"нестерівську петлю\" і потім описав це у захоплюючому репортажі.

Під виглядом сходознавця, який цікавиться старожитностями, він проник у буддійський монастир, завдяки чому зумів переконливо викрити в своїх статтях релігійне мракобісся.

Шлях вивчення проблеми, який обрав Кольцов, ставши водієм московського таксі, виявився найефективнішим, бо дав йому змогу розкрити питання мовби \"зсередини\", в усіх його аспектах. Три дні провів журналіст за кермом, зустрічався і розмовляв з десятками людей. А потім написав репортаж, а який і досі може бути зразком журналістської майстерності.

Іншим разом Кольцов посів місце діловода у районному загсі: і знову – кілька яскравих \"контурів людської поведінки\", роздуми про порядки в установі, яка в жодному разі не повинна бути бюрократичною...

Енергія та репортерська ініціатива у Кольцова були невичерпні, як і невичерпною була його ерудиція. Як багато він знав і скільки найрізноманітніших речей умів робити! Він добував по-справжньому сенсаційні матеріали. А що таке сенсація?

В газетах та журналах буржуазних країн сенсації приділяється велика увага. Що ж цікавить їхніх репортерів? Погортаймо сторінки деяких видань. Ось у щотижневику великий фоторепортаж про катастрофу пасажирського літака. Він загорівся на самому злеті, і фотокореспондентові, який випадково був на аеродромі, вдалося зробити ряд знімків. На першому ми бачимо язики полум\'я, що охопили фюзеляж, на другому – приземлення, далі вибух, обгорілі трупи пасажирів, невелика група щасливчиків, яким вдалося врятуватися, – перекошені, спотворені жахом обличчя, сльози...

Навіщо це? З позицій радянської моралі смакування трагедії – не гідна журналіста справа. А в капіталістичних газетах та журналах саме за такі матеріли платять великі суми. Бо вони допомагають відвернути увагу читача від проблем, які буржуазна пропаганда всіляко намагається затушувати. Справді, почитає безробітний такий-от репортаж і на якийсь час забуде про власну біду. Тому й рвуться репортери з мікрофонами до паралізованої горем жінки, у якої в цій катастрофі загинуло двоє дітей, прагнуть вирвати у неї хоч кілька слів інтерв\'ю. Бо кожне таке слово оцінюється десятками, а то й сотнями доларів.

Буржуазні репортери можуть годинами вичікувати, щоб спіймати в кадр людину, яка вирішила покінчити життя самогубством, присвячують величезні матеріали гангстерам, вбивцям, керівникам різних банд, не шкодуючи барв для опису їхніх \"подвигів\".

А скільки горя зазнають від них популярні кіноактори, співаки, художники! Мисливці за сенсацією беруть їх просто в облогу. Вони потайки перелазять через паркан, яким огороджено будинок відомої кінозірки, щоб зробити кілька знімків, переслідують її на роботі, на вулиці, на відпочинку. Саме репортери мало не довели до самогубства відому французьку кіноактрису Бриджит Бардо, засипаючи пресу брехнею та напівбрехнею про її особисте життя.

Радянська преса, а також прогресивна зарубіжна рішуче відмовляються від подібних \"сенсацій\". У неї зовсім інша мета. Проте термін \"сенсаційний матеріал\" живе і в нас. В чому його відмінність, ми побачимо на кількох прикладах.

Якось наприкінці 50-х років прогресивний американський журналіст Джон Г.Гриффін, що часто виступав з викривальними статтями про расову дискримінацію в Сполучених Штатах Америки, вирішив зробити небезпечний експеримент. Він наклав на обличчя чорний грим, одягнув перуку і перетворився на негра. Не один день подорожував Гриффін вулицями міст американського Півдня, де расисти почуваються особливо вільно. Він їздив у транспорті \"тільки для чорних\", харчувався у відповідних їдальнях, не раз ставав об\'єктом тяжких образ з боку тих, хто ще й тепер готовий за найменшу провину лінчувати негра, ризикував життям...

А потім опублікував про все пережите докладний щоденник. \"Цей документ відчаю і мороку, – згадував Гриффін, – звинувачує не окремих осіб, а швидше систему, яка відмовляє людям у їхніх людських правах\".

Це була справді сенсаційна, у кращому розумінні цього слова, книжка. Але авторові довелося розплачуватися за неї. Куклукскланівці почали його переслідувати, погрожували! вкоротити віку. І журналіст разом із своєю сім\'єю змушений був залишити рідний дім, виїхати в інше місто.

Немало справжніх подвигів здійснила революціонеркам журналіст буремних років громадянської війни Лариса Рейспер. її відрядження за нарисами чи репортажами не раз ставили жінку в таку ситуацію, коли доводилося важити життям. Вона була першою в світі жінкою-моряком і створила літопис подвигів Волзько-Каспійської флотилії, написала серію чудових нарисів з Афганістану, який щойно одержав незалежність, їздила на Урал, спускалася з робітниками в І рудники, шахти – і все це заради правдивої розповіді в газеті чи журналі.

Легендами оповите ім\'я Михайла Кольцова. Одного разу Кольцов дізнався (це було в двадцяті роки)Я що в німецькому місті Зонненбурзі страждає засуджений до по життєвого ув\'язнення революціонер Макс Гельц. Потрапивши в це місто, журналіст дістав чужий паспорт і всякими і правдами і неправдами добився побачення з ув\'язненим. А потім у газеті \"Правда\" розповів про героя-революціонера, про його товаришів, про те, яких нелюдських тортур зазнають мужні борці за справедливість.

Згодом, вийшовши на волю, Макс Гельц так розповідав про цю зустріч:

\"За вісім років мого перебування у в\'язницях Німеччини дуже часто моїм друзям та партійним товаришам заборонялося відвідувати мене.

Коли прийшов адвокат, що захищав, мені навіть заборонили простягнути йому руку для вітання.

Треба вважати справжньою сенсацією удачу радянського журналіста, який потрапив \"контрабандним способом\" просто до моєї камери.

Ми, в\'язні Зонненбурзької тюрми, щоправда, чули про російського \"правдиста\", про \"несамовитого\" Михайла Кольцова, але ніхто з нас не знав його особисто, і нам навіть на думку не спадало, щоб журналіст із Радянського Союзу потрапив усередину залізного кільця нашої ізоляції\".

Цю акцію радянського журналіста німецький революціонер назвав сенсацією. І мав для цього всі підстави.

У важкі роки, коли в ряді країн Європи рвався до влади фашизм, Михайло Кольцов, постійно ризикуючи життям, об\'їздив багато капіталістичних держав. В Італії йому вдалося зустрітися з керівником фашистської банди Муссоліні, в Югославії він взяв інтерв\'ю у колишнього царського генерала. А коли почалася громадянська війна в Іспанії, він був одним із перших журналістів, хто вів свої репортажі просто з передової.