ReferatFolder.Org.Ua — Папка українських рефератів!


Загрузка...

Головна Журналістика. ЗМІ. Радіо. Преса. Телебачення → Проблеми вивчення історії української журналістики

Друге методологічне питання, винесене на обговорення, - про принципи журналістики, зокрема про принципи партійності, міжпартійності, правдивості і позапартійності преси. Це дуже відповідальна і складна проблема, яка не може бути остаточно вирішена без участі широкого кола теоретиків. Дискусія, яка виринула на самому початку обговорення її у 1992 році і потім тривала (4), викликала згодом, у 1999 році, появу дуже цікавої теоретичної статті В. Здоровеги у тижневику \"Зеркало недели\" під назвою \"О партийности, денежных мешках, меценатстве, или что мешает свободе слова в Украине\" (14), яка свідчила, що автор переоцінив свої погляди на партійність, висловлені раніше у статті \"Правдивість журналістики\", опублікованій 1990 року у Віснику Львівського університету (серія журналістики, вип.16), і тепер сміливо виступив з критикою ленінської праці \"Партійна організація і партійна література\", назвавши її \"намордником на свободу преси\". Слушним є трактування автором сутності партійності в журналістиці. \"Журналіст в демократичному суспільстві, - пише він, - зобов\'язаний дивитись на світ немов збоку, згори, а не з групової купинки. Він повинен об\'єктивно, по можливості правдиво розповісти людям про те, що відбувається в світі\". У цих правильних словах узагальнено великий журналістський досвід.

Істинність такого погляду на суспільний обов\'язок журналіста підтверджується конкретними історичними фактами з минулого української преси. Однак автор чомусь не зіслався для вагомого аргументування свого правильного положення про позапартійну чи надпартійну позицію журналіста на концепцію корифеїв нашої національної преси минулого - Івана Франка і Михайла Грушевського, які ще наприкінці Х1Х ст. розробили і впроваджували в журналістську практику принцип \"міжпартійності\" преси (про що, до речі, вже писалося). А це означає, що проблема партійності журналістики ще не вичерпана і постає перед наукою як перспективна тема нових досліджень.

Третє питання методології журналістики, яке тільки поставлене, але ще не розроблене теоретично, - про комплексний конкретно-науковий метод дослідження історії преси. Це питання розглядається у статті \"Про методику вивчення та принципи видання пресових текстів\" (9), однак воно досі не викликало потрібного обговорення чи дискусії. Так само залишається за бортом наукових зацікавлень ще одна пекуча з практичного боку проблема - текстології преси. Важливість її диктується конкретною роботою НДЦП над укладанням багатотомної хрестоматії, що має лягти у підмурівок майбутньої багатотомної \"Історії української журналістики\". Як показує досвід з виданням першого тому \"Українська преса\" (Львів, 1999), тут є багато дуже складних, зокрема текстологічних перепон, що гальмують справу. Такого типу видання, поза сумнівом, вимагають колективного авторства.

Нарешті ще одна, зовсім несподівана проблема, яка здавна цікавила і тривожила представників і журналістики, і літератури, і науки, а сьогодні набрала виняткової актуальності, як свідчить квітнева українська науково-практична конференція журналістів України. Йдеться про пошуки шляхів, відповідних форм і засобів до міжнародного спілкування, до входження України в загальноєвропейський контекст. У цьому зв\'язку нині виникає необхідність розглянути деякі факти з історичного минулого, які мають і позитивний і негативний зміст, можуть бути навіть неприйнятні для нашої сучасності, але загалом мають певне пізнавальне значення при пошуках ефективних засобів зв\'язку через журналістику із Заходом. Принаймні вони підштовхнуть нас перейти від загальної фразеології і парадних заяв до конкретної програми дій. Що нам підказує історичний досвід?

Найдавніший слід устремлінь галицьких учених і літераторів до включення в загальноєвропейський культурний процес - це перша в Галичині мовно-публіцистична полеміка 1834-1836 років, яку звичайно трактують як філологічну дискусію про правопис. Привід до полеміки дав український літератор і граматик Йосип Лозинський опублікованою у польському літературному органі \"Rozmaitosci\" (1834, №29) статтею \"Про запровадження польського абецадла до руського письменства\" (\"O wprowadzeniu abecadla polskiego do piśmiennictwa ruśkego\"). З пояснень Лозинського виходило, що він розробив проект входження української літератури в західноєвропейську культуру, що було можливим, на його переконання, тільки на базі прийняття латинського, тобто польського правопису. Він виступив проти панівного тоді кириличного правопису. Першим опонентом цього мовно-правописного проекту Лозинського став інший галицький літератор - Йосип Левицький, який того ж 1834 року надрукував, теж польською мовою, брошуру \"Odpowiedź na zdanie o zaprowadzeniu abecadla polskiego do piśmiennictwa ruśkiego\" та історик Денис Зубрицький (\"O wprowadzeniu abecadla polskiego zamiast kirilicy do ruskiej pisowni\" (опублікована щойно 1908 року в ЗНТШ).

У 1836 році полемічну відповідь Лозинському дав М.Шашкевич, який видав у Перемишлі брошуру польською мовою \"Азбука і Abecadło\", де ґрунтовно заперечив і довів шкідливість прийняття \"чужого правопису\", пишучи так: \"Коли станемо вводити до слов\'янських літератур чужі вислови, чужий спосіб думання, тоді в тіло, яке має душу, будемо вщіплювати чужу душу, що не приляже до народу\" (12; 9). Автор вступної статті Михайло Тершаковець так коментує причину негативної критики концепції Й. Лозинського: \"Шашкевич не згоджувався з думкою Й.Лозинського, що через польське абецадло вдасться \"втілити\" слов\'янські літератури в загальну масу західноєвропейських літератур\" (12; 6). Нас може зацікавити відповідь і пояснення Лозинського на критику Шашкевича. Він заявив, що писав тільки про азбуку, а не про літературу, мав на гадці, так як і Залеський (автор фольклорної збірки пісень українських і польських, надрукованих латинкою), зближення руської літератури до європейських лише за допомогою азбуки. \"Тут мене Шашкевич не зрозумів, - заявив він. - Я бажав би собі, щоб цілий світ уживав одного письма\" (11; 42). Єдиний всесвітній правопис - це, звичайно, фантастика. Але ідея наближення української літератури до європейських літератур - заслуговує пильної уваги дослідників.