ReferatFolder.Org.Ua — Папка українських рефератів!


Загрузка...

Головна Журналістика. ЗМІ. Радіо. Преса. Телебачення → Проблеми вивчення історії української журналістики

ПРОБЛЕМИ ВИВЧЕННЯ ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ЖУРНАЛІСТИКИ

М. Нечиталюк. Львівський національний університет імені Івана Франка, вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна, e-mail: admgrf@franko.lviv.ua

Оглядаючи сьогодні стан наукового вивчення української преси від її зародження і донині, маємо достатні підстави стверджувати, що впродовж минулого, ХХ століття, сформувалася і розвинулася окрема наукова галузь журналістикознавства - історія української журналістики, яка співіснує з такими відносно самостійними науковими дисциплінами, як історія і теорія преси (пресознавство, часописознавство), історія і теорія публіцистики (публіцистикознавство) та телерадіожурналістика.

Питання про час і місце зародження загальної науки про журналістику має, на наш погляд, дискусійний характер. Автори першого теоретичного курсу \"Українська журналістика на тлі доби\", виданого у 1993 році в Мюнхені, Ольгерд Бочковський і Степан Сірополко дотримуються погляду, що \"Батьківщиною теорії журналізму доводиться визнати Німеччину\"(1). Початки наукової теорії про журналістику вони виводять з факту викладання систематичних курсів журналізму у німецьких університетах, починаючи з 1895 року, та появи перших підручників професорів Коха, Бюхера, Брунгубера і Довіфата. Усі ці підручники, підкреслюють вони, вийшли в першому десятиріччі цього століття (тобто, ХХ-го. - М.Н.) й ще досі не втратили свого педагогічного значення (1; 18). Цілком зрозуміло, що названа наукова література про журналістику, яка вважалася першим \"обґрунтуванням самостійної \"науки про часопис\" (1; 18), стала певним джерелом для написання ще у 1937 році незакінченого курсу Ольгерда Бочковського \"Основи журналізму\" та його продовження, яке здійснив Степан Сірополко, користуючись найновішою, у межах 30-х років, спеціальною літературою, поданою наприкінці його праці. Крім німецьких підручників з теорії журналістики, діаспорні теоретики української преси користувалися більш широкою лектурою, у тому числі - підручником француза Де-Жувнеля \"Журналізм у 20 лекціях\" та неназваними працями цитованого історика англійської преси Робинса. Отже, вони спиралися на світову літературу з журналістики, з одного боку, і на практичний досвід української преси, зафіксований у багатьох статтях, друкованих переважно у львівській газеті \"Діло\" та зарубіжній (чеській) періодиці - з другого.

У тісному зв\'язку із західноєвропейською теорією журналістики треба, мабуть, розглядати і появу у Регенсбурзі 1946 року першого навчального курсу для студентів Українського технічно-господарського інституту українського емігранта Аркадія Животка \"Історія української преси\" (на правах рукопису, обсягом 196 сторінок машинопису та з додатком широкої бібліографії спеціальної літератури і джерел). Пізніше, у 1989-1990 роках, цей курс перевидано поліграфічним способом у Мюнхені, а в 1999 році - у Києві (6). Незважаючи на дуже недбалу коректуру мюнхенського видання, воно тривалий час залишалося одним із найгрунтовніших посібників для студентів-журналістів і, мабуть, залишатиметься аж до появи проектованого, але ще не написаного багатотомного корпусу \"Історія української журналістики\". Що ж до можливих навіювань з боку німецьких наукових джерел, впливів і можливих запозичень, то це питання ще потребує вивчення. Тільки в порядку припущення, можна було б шукати концептуальних зв\'язків з німецькими катедер-журналістами у виробленні А. Животком структурно-хронологічної періодизації журналістського процесу. Але для цього потрібно звернутись до німецьких джерел.

Названі дві наукові праці трьох представників української діаспори, що походять зі Східної України (Бочковський - з Херсонщини, Сірополко - з Полтавщини, Животко - з Вороніжчини), - це ніби вершина наукового айсберга, в основі якого - колосальний узагальнений практичний досвід професійних журналістів, редакторів, видавців. І тому було б не зовсім слушно вважати ті підручники днем народження журналістикознавства як всезагальної науки про засоби масової інформації, так само - історії української журналістики як окремої галузі наукових знань. При більш пильному погляді на історичні джерела ми можемо і повинні бачити попередників і в Німеччині, і в Україні, що закладали перші цеглини для надбудови, тобто для формування історико-журналістської науки. Придивімося до цих першоджерел в Україні.

Формування історії журналістики як науки в Україні починалося від первісних спроб систематизації наших знань про журналістику і періодизації журналістського процесу. Перші ознаки наукового підходу до вивчення української преси бачимо у проблемних статтях Івана Франка 80-х, 90-х і 900-х років (\"Наша публіка\", \"Альманах чи газета?\", \"Дещо про нашу пресу\" та ін.), у підсумковій статті Осипа Маковея \"П\'ятдесятилітній ювілей руської публіцистики\" (ЛНВ. - 1898), де автор вперше запропонував періодизацію галицької преси (три періоди: 1848-1861; 1861-1873; 1873-1898). На початок ХХ століття припадає спроба Івана Франка застосувати у \"Нарисі історії українсько-руської літератури\" (Львів, 1910) комплексний літературознавчо-журналістський метод дослідження і літератури, і журналістики. Цей історичний нарис, на відміну від інших аналогічних праць (наприклад, \"Історії літератури руської\" Омеляна Огоновського, 1893; або \"Огляду історії українсько-руської літератури\" Олександра Барвінського, 1910), відзначається хронологічно-порічним оглядом змісту періодичних видань та опублікованих там художніх, публіцистичних і наукових творів, статистично-науковою об\'єктивністю та максимальною бібліографічною інформативністю з критичним підходом до оцінки періодичних видань, редакторів та видавців. Історичний нарис Франка про літературу і пресу охоплює майже все Х1Х століття, за винятком 90-х років. Дотримуючись вимог наукового жанру книжки про літературу (жанру \"нарису\"), Франко свідомо відхиляється від проблем суто журналістських (це він робить у своїх проблемних статтях у пресі), а підходить до преси як до трибуни художнього і науково-публіцистичного слова. Літературознавчий підхід до преси тут досить помітний. На цей період, тобто на початок ХХ ст., припадає дуже активна й оригінальна розробка Франком теорії публіцистики, якою він почав цікавитись ще у ранньому часі, у журнальних виступах 70-80-х років. Теоретичні здобутки Франка у цій галузі досліджувалися у ряді франкознавчих праць, зокрема у книжці І.Курганського \"Майстерність Франка-публіциста\" (1974) та моїх - \"Публіцистика Івана Франка: Семінарій\" (1972) і \"Зброєю публіциста\" (1981). Недарма франкознавці називають Франка \"зачинателем теорії публіцистики\".