ReferatFolder.Org.Ua — Папка українських рефератів!


Загрузка...

Головна Журналістика. ЗМІ. Радіо. Преса. Телебачення → Моральний та юридичний аспекти свободи преси

Нова конституція України зафіксувала право кожного на свободу думки, слова, переконань. Однак, поняття „свобода преси\" залишилося поза межами Основного Закону, це можна розглядати як ущемлення свободи масової інформації. Це факт, по суті, означає, що свобода преси в Україні конституційно не гарантується, особливо, якщо враховувати вище названі обмеження свободи слова, встановлені другою частиною статті 34 [22].

Для діяльності журналіста важливим є ще дві статті Конституції України, знання яких для нього обов\'язкові. Стаття 32 захищає приватне життя громадянина. „Ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків передбачених Конституцією України. Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків , визначених законом і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини\" [14].

Парадоксально, але на відміну від нині чинного Основного Закону України, де відсутнє поняття „свобода преси\", навіть Конституції СРСР і УРСР містили його. Точніше, свобода преси там лише декларувалася.

За змістом усі варіанти радянських конституцій виглядали достатньо демократичними. Так, глава 7 радянської конституції 1977 року була цілком присвячена основним правам, свободам і обов\'язкам громадян. У статті 50 гарантувалися свободи: слова, преси, зборів, мітингів і демонстрацій. Стаття 48 також проголошувала ці права і свободи. У тому числі і свободу преси [18].

Проте, у підрадянській Україні журналістика функціонувала як засіб панування номенклатури та окупаційно-імперського режиму, а не як засадничий елемент демократичного цивілізованого устрою, через який вільна людина реалізує одне з основних своїх прав – права на свободу слова.

На жаль, хоч законодавство України забезпечує і гарантує журналісту право на свободу слова, преси та творчості, однак, немає нічого складнішого, ніж забезпечення на практиці цієї задекларованої в законодавстві свободи.

Розділ 3

Свобода преси в Україні

За твердженнями вчених, дослідників цієї проблеми „Повноцінна свобода преси, правова і моральна відповідальність журналістів належать до вищих цінностей демократії, яка, однак. Є не кінцевою станцією, а процесом суспільного розвитку. Рівень свободи слова завжди є відносним, він обмежений низкою правових. Політичних. Фінансово-економічних, моральних та інших чинників. Проте, повною мірою скористатися наявними можливостями, ресурсами і шансами здатна лише особистість, яка керується принципами свободи і відповідальності\" [16].

Існує думка про те, що „Громадяни України не отримують достовірної інформації про соціально-політичні події. Українське суспільство існує окремо від держави. В українському інформаційному просторі панує офіційна думка. І це спричинює інформаційну нестабільність, яка, у свою чергу, загрожує створенням нестабільної ситуації у суспільстві\" [27].

Наприкінці 2002 року у Верховній Раді пройшли слухання щодо дотримання в Україні закону про свободу слова. Виступи та свідчення експертів і журналістів тоді довели слушність та обґрунтованість принаймні двох положень. По-перше, існування політичної цензури в Україні є незаперечним фактом. По-друге, технології обмежень свободи слова стають дедалі витонченішими, результуючись, як у відповідній релакційній політиці друкованих та електронних медіа, так і у практиці самоцензурування, до якої нерідко примушують журналістів [30].

Необхідною передумовою свободи та незалежності мас-медіа є їхня господарська життєздатність. Адже ринкова економіка не лише відкриває певні можливості для розвитку ЗМІ, а й вимагає нових підходів, значно більших зусиль, аніж за умов партійно0державного контролю [14].

Також очевидно те, що впливовість преси та аудіовізуальних засобів масової інформації є важливим критерієм і водночас фактором розвитку не тільки демократії, а й економіки та суспільства. Український досвід державотворення ще раз підтверджує, що освоїти демократичні методи не вдасться без труднощів. До найважливіших цінностей сучасного демократичного суспільства, поза сумнівом, належить свобода, яка, втім, завжди є відносною і соціально детермінованою [16].

Свобода слова стосується не лише ЗМІ, як дехто вважає, а й всіх споживачів інформації, які потребують правового захисту від можливої упередженості, психологічного тиску з боку мас-медіа, неякісної чи, навіть, шкідливої інформаційної продукції.

Певну загрозу вільному демократичному суспільству створює монополізація медіа-концернів. Навіть тоді, коли вони певною мірою дотримуються принципу плюралізму думок і не заперечують проти розмаїття тем. Адже, скажімо, добре відомо, що потужні ЗМІ всупереч національним інтересам здатні нав\'язувати свої цінності, власні „правила гри\". Безпосередній вплив на соціальну поведінку людей і формування їх ідентичності значно посилюють правову та моральну відповідальність мас-медіа перед суспільством і державою [16].

У липні 2002 року в структурі Адміністрації президента було створене Головне управління інформаційної політики, основна функція якого – управління інформаційним простором України, що здійснюється поза межами правового поля. Його так зване „know how\" у сфері політичної цензури стало видання вказівок щодо змісту інформаційних програм телебачення. Радіо, статей у пресі. Тиск у різноманітних протизаконних формах на журналістів та окремі ЗМІ, що намагаються об\'єктивно висвітлювати суспільно-політичне життя країни як на загальнонаціональному, так і на регіональному рівнях [30].

„В останні роки газети починають перетворюватися на додатковий інструмент у вузько спрямованих політичних кампаніях, особливо у тандемі з телебаченням. Власне кажучи, „газети впливу\" (особливо якісні) надають телебаченню усю необхідну аргументацій ну базу по ключовим проблемам дня, формують те інформаційне середовище, з якого телевізійні інформаційні служби часто-густо черпають інформацію для поширення в масовій аудиторії [9].

Редактор суспільно-політичного відділу часопису „Визвольний шлях\" О. Хорунженко стверджує, що „не треба великого розуму. Щоб зрозуміти: не лише журналісти, що сидять на ціпку в олігархічних виданнях, але й ті, що, здавалося б, постійно перебувають у вільному польоті, моляться тому чи іншому богові з туго набитим гаманцем...\" [9].

Деякі вчені стверджують, що „...постійне зростання кількості періодичних друкованих видань та їх тематичне розмаїття свідчать про наявні можливості вибору газет і журналів. Практичне забезпечення свободи преси\" [16].

На регіональному рівні (не говорячи про місцевий) у нас практично не зустрічається преса, налаштована на справжню змістовну опозицію. Фрондувати владу, час від часу здійснювати на неї відчайдушні кавалерійські атаки – це ще трапляється, а ось послідовно аналізувати її діяльність, бути громадським експертом і громадською ж трибуною поки не вдається. І в цьому винні не лише обставини. В які поставлена наша преса, а й самі журналісти, яким часто не вистачає професіоналізму. Усвідомлення того, що свобода преси – цеще й відповідальність за кожне сказане слово [9].

Свобода преси, безумовно, включає і право на помилку, однак, свободу не можна плутати з непрофесійністю, тенденційністю, неврівноваженістю [16].

Тому обговорюючи теперішній стан української преси мусимо говорити не про незалежність наших медіа, бо від цих розмов, (...), уже давно віддає свідомим чи неусвідомлюваним фарисейством, і не про продажність преси чи ї окремих представників. Для початку на порядок денний необхідно ставити питання про вироблення корпоративних для всіх журналістів етичних норм, про елементарне відчуття міри. Інакше вітчизняній журналістиці ще довго залишатись між повною свободою від моралі і несвободою від продажу під акомпанемент скорботних розмов про втрачену свободу слова та утиски прав „четвертої влади\", до яких так охочі ті, хто готові рятувати пресу хоч кожного дня – стверджує старший викладач кафедри журналістики Дніпропетровського національного університету С. Демченко [9].