ReferatFolder.Org.Ua — Папка українських рефератів!


Загрузка...

Головна Журналістика. ЗМІ. Радіо. Преса. Телебачення → Державне регулювання діяльності національних ЗМІ в умовах глобалізації (за матеріалами закордонних досліджень)

2. Мотиви контролю змісту ЗМІ з боку держави. Природа конфлікту та диспропорція у сучасному глобальному інформаційному обміні визначається цінностями та переконаннями, що поширюються каналами ЗМІ. У такій ситуації держава постає гарантом стабільності та збереження національної культурної ідентичності, що стала об\'єктом уніфікуючих тенденцій.

Згідно із популярною на Заході, зокрема у Сполучених Штатах, ідеологією глобального відкритого суспільства глобалізаційні процеси розглядаються як універсальний наратив позитивних змін, прогресу та розвитку. Вважається: чим більше інтегрована країна у простір світового інформаційного обміну, тим прогресивнішою та демократичнішою вона є. З одного боку, будь-який спротив глобалізації засуджується як націоналістичний та фундаменталістський, а стабільна національна ідентичність постає об\'єктом атак як уособлення традиціоналізму, ізоляціонізму, непримирення та стагнації. З іншого боку, наголошується на унікальній можливості культурного діалогу та розвитку мультикультуралізму, що привносить з собою глобалізація, примирюючи нації та народи та пропагуючи космополітичні цінності.

Проте, у таборі опонентів існує думка, що такий спрощений підхід та підміна дифініцій у політичній риториці щодо глобального міжнародного обміну інформацією призведуть до культурного домінування Сполучених Штатів та занепаду менш конкурентноздатних культур. Крім того, варто зауважити, що потрібно розрізняти \"культурну глобалізацію\", одним з аспектів якої є відкритість до різноманіття змісту іноземних ЗМІ та функціональна пов\'язанність іншими країнами світу, і \"культурною залежністю\", за якої нація через відсутність національної конкурентноздатної медіаіндустрії цілковито залежить від імпорту, наприклад, американської кінопродукції.

У той час як Захід через ЗМІ прищеплює аполітичні цінності та апелює до загальної людської природи, опоненти звинувачують його у дестабілізації традицій та отриманні значних прибутків від експансії та нав\'язування своїх ідеологічних концепцій. \"Західне суспільство зробило всі усталенні порядки умовними: складається враження, що вони існують лише для того, щоб бути зруйнованими\" [4, 54]. Безмежність та безперешкодність передавання інформації розглядається не як позитивні сили інтеграції, а як механізми, що розділяють та загрожують національному та культурному суверенітету країн.

Критика змісту програм ЗМІ часто базується на тому, що останні не лише виражають цінності, чужі для регіональної культури, але й нав\'язують чужий стиль життя, споживчі зразки та комерціоналізм, що, в кінці кінців, впливає на організацію всієї соціальної системи. Це трапляється тому, що імпортовані цінності підривають місцеві традиції, культурні та релігійні цінності, не забезпечуючи суспільства новими джерелами комунікаційної єдності. Будучи важливим механізмом у процесі передачі культурних смислів та часто замінюючи формальну освіту, ЗМІ, заміст того, щоб служити найвищим соціальним пріоритетам, часто маніпулюють значеннями з метою збільшення аудиторії. В результаті, як зазначив Робертсон, культурні надбання \"перетворюються на товар і подаються публіці, часом, як ностальгія, а часом, як космополітизм\" [5, 204].

Отже, американський варіант культурної глобалізації створює аполітичну людину, якій чужі національні інтереси своєї держави. Опоненти глобалізації також побоюються, що у суспільстві, що складається із таких індивідуумів, людина перестане бути вищою соціальною цінністю і стане універсальним знаряддям у руках глобалізаторів \"нової інтелектуальної ери\".

З другого боку, в американській літературі, присвяченій проблемі глобалізації ЗМІ, відповідальність за вибір інформації покладається на споживача. Будь-яке втручання держави, \"цензура\", розглядається як прояв архаїчності та відсутності демократизму та свобод. За такого підходу, можливим результатом впливу глобалізації на національні ЗМІ є те, що ідеологічна конкуренція закінчитися співіснуванням різних культурних дискурсів в одній свідомості і індивідуум буде відповідати за вибір власної ідентичності.

Незважаючи на те, що комунікаційними каналами передається й локальний культурний зміст, який, теоретично, споживачі можуть обрати за власним бажанням, на практиці бачимо, що значення американської культурної продукції у цьому процесі вибору залишається вражаючим. Так, П. Бергер та С. Хантінгтон, вивчаючи сучасну культуру ЗМІ у Туреччині, зазначають: \"В той час як вибір телеканалів базується на кодах політичної та культурної ідентифікації, \"макдоналізація\" (глобалізація – Б.О.С.) турецького суспільства привнесла з собою значне збільшення споживання різних ідентичностей. Ті, що зараховують себе до носіїв ісламського дискурсу та, зазвичай, надають перевагу телеканалам, що асоціюються з ісламськім рухом, приймають й універсалізацію споживчої культури Заходу та її символи. Те саме стосується й тих, що відносять себе до прихильників західних чи секулярних поглядів\" [6, 317].

Отже, деякі дослідники називають глобалізацію \"сучасною стратегією влади\", а засоби масової інформації – найменш невідчутним, але найбільш ефективним джерелом влади, яке, на жаль, не завжди використовується в ім\'я загального блага [7, 73]. Продукування ідентичностей та можливість їх маніпуляції за допомогою ЗМІ завжди стає предметом політичних баталій, маючи під собою економічний стимул. Виникнення спротиву національних культурних інтересів \"загальнолюдським цінностям\" є природним результатом уніфікаційних процесів, а протекціонізм на користь власної культури з метою захисту національної ідентичності є одним з найпоширеніших реакцій на нееквівалентний культурний обмін.

3. Французький протекціонізм у галузі кіноіндустрії. Політичні дебати з приводу культурної глобалізації дали Франції можливість претендувати на роль глобального лідера руху з пошуку альтернативи \"англосаксонській глобалізації\", що знайшло підтримку й у французькому суспільстві. Це яскраво простежується у агресивній політиці протекціонізму у галузі національної кіноіндустрії, зокрема, у директиві \"Телебачення без Кордонів\" (ТБК), автором якої постала саме Франція, і яку згодом запровадили у себе всі країни-члени ЄС. Директива зобов\'язує країни контролювати зміст телепрограм та значно обмежує імпорт аудіовізуальної продукції зі Сполучених Штатів Америки.