ReferatFolder.Org.Ua — Папка українських рефератів!


Загрузка...

Головна Журналістика. ЗМІ. Радіо. Преса. Телебачення → Іван Франко і Наталія Кобринська біля витоків української жіночої преси. Друга половина ХІХ ст.

\"Кілька років тому в Станіславові, - писав І. Франко,- засновано за ініціативою і під керівництвом Наталі Кобринської (дочка депутата Озаркевича) \"Товариство руських жінок\". Метою цього товариства мала бути пропаганда жіночого питання з допомогою літератури, тобто з одного боку з\'ясування українському громадянству, через лекції та відповідні видання українською мовою, сучасного становища й сучасної боротьби жіноцтва, з другого ж – підняття свідомості українських жінок у цьому напрямі і розбуджування серед них руху, аналогічного до руху жінок в інших освічених країнах. Це товариство спочатку розбудило великий запал, але незабаром у нашому керівництві почали виникати непорозуміння. Деякі люди доброї волі, але вузького погляду, стали підкопуватись під програму товариства, бажаючи повернути його діяльність на улюблену стежку української інтелігенції – на притулки й постачання вбогим дітям спідничок та панчішок, словом бажаючи з товариства освітнього, основаного для культурної праці, зробити товариство філянтропійне.

Проте, коли головою товариства була Н. Кобринська їй удалося, хоч із труднощами, протидіяти цьому підкопуванню. Додержуючи первісної програми, провід постановив видати альманах, укладений виключно з оригінальних літературних і наукових праць самих українських жінок, і навіть порозсилав запрошення авторкам, при чому редагування альманаху було доручено Кобринській. І справді, на запрошення цього симпатичного товариства та довіряючи імені редакторки, яка набула собі доброї слави на літературному полі своїм невеличким, але глибоко продуманим оповіданням \"Задля кусника хліба\", а також кількома доповідями в товаристві про сучасне жіноче питання в Галичині й за кордоном, відгукнулися майже всі авторки, а крім них зразу приєднався чималий гурт молодших, початкуючих сил, захоплених тим самим духом і вірних тим самим ідеям. Однак, ще до того, поки можна було розпочати роботу над впровадженням матеріалу, що надходив, настали події, які зробили неможливим дальше перебування Кобринської в товаристві. ... П. Кобринська вирішила видати розпочатий альманах власним коштом. Правда, управа товариства тягалася з нею певний час, дамагаючись, щоб вона віддала надіслані твори, але коли самі авторки заявили, що свої праці довірили тільки Кобринській, зовсім замовкли ... \"

Після цієї статті І. Франка Н. Кобринська зрозуміла, що якими б не були складними її стосунки з управою жіночого товариства, вона зможе видати альманах, зможе переконати багатьох в товаристві в тому, що потрібна не філантропічна праця, а просвітня. Вихід задуманого літературного збірника, вирішила вона остаточно, можливий в першу чергу з допомогою І. Франка. В одному з листів до нього, дізнавшись про його одруження, вона писала: \"Може Ви думали тим чином відчепитись від усіх галичанок, але вам то не вдасться. Ви продукт нашого краю, наших обставин, Ви наша амбіція, то ж ми не перестанемо над тим працювати, щоб скоріше чи пізніше відданий Вам був необмежений провід у нашій літературі, та просимо Вашу жінку до нас прилучитися. ...\" та Франко в цей час мріяв про власне видання. Це мав бути часопис \"Поступ\" над програмою якого вже тоді він працював. Пояснюючи своє перевантаження і неможливість повністю віддатися жіночому збірнику, він писав до Н. Кобринської: \"Шановна Пані! Даруйте, що аж тепер відзиваюся до Вас у справі мого \"Поступу\". Я вислав Вам 5 примірників проспекту в листі, не знаю, чи ви дістали їх, а коли дістали, то будьте ласкаві осторожно з ними поступати, бо проспект дістав сконфіскований (сам не знаю за що). В тяжких обставинах приступаю я до видання \"Поступу\". У Львові всі старші українофіли виступають против мене і раді б, якби ніякого поступу й на світі не було. Сам я не знаю, чи і о кілько можу на кого-небудь числити на провінції і для того якийсь час по виданні проспекту я зовсім упав був духом і нікуди не писав нічого. Аж тепер деякі прихильні голоси наново піддвигнули мене, і я на слідуючий тиждень приступаю до друкування 1-го номера. Отак рішившися, я удаюсь поперед всього до Вас і прошу поперти мою справу (не особисту) між Вашими знакомими, особливо між тим поступовим жіноцтвом, з котрим у Вас є зв\'язки. Бюджет \"Поступу\" такий скромний, що коли б 300 передплатників, то він не тільки оплатив би кошти друку, але дав би мені можливість хоч декому з співробітників дати хоч невеличкий гонорар. Та ба, 300 передплатників – се таке велике діло у нас, що я й думати о нім не смію. Коли б хоч удержать, хоч небагато від себе докладати, бо се, як знаєте, переходить мої сили фінансові.

Просив би я Вас о літературну підмогу, та боюсь, знаючи, що Ви при зайняті своїм видавництві. На всякий спосіб я надіюсь, що коли не в перших, то хоч у дальших номерах \"Поступ\" буде міг помістити щось із Вашого пера. Через Вас осмілюсь попросити панну Міхаліну, Вашу братову (котрої адресу не знаю), і панну Зою Окуневську до співробітництва, - надіюсь, що не відмовлять мені. Щодо братової, то її розбір \"Антігони\" буде в \"Поступі\" поміщений.

Коли б можна, то просив би я Вас налягти, щоб якнайскоріше зголошувались охотники до передплати, бо номера на оказ розсилати не буду. Вчасне надсилання передплати було б мені дуже пожадане, бо зачинаю друк майже без ніяких фондів\".  Таке звернення І. Франка до Н. Кобринської, в якому він не тільки прохає її про підтримку задуманого ним видання, але й визнає, що її авторитет серед галицького жіноцтва та вплив на перебіг літературних подій може відіграти позитивну роль у залученні до співпраці та передплати значну частину галицької інтелігенції, свідчило, що І. Франко високо цінив Н. Кобринську, не тільки відому громадську діячку, але й як письменницю. У листі до Елізи Ожешкової він ще раз підкреслює, що Н.Кобринська – це авторитет у літературі та громадській діяльності. Так, у листі від 31 березня 1886 р. І. Франко, відповідаючи письменниці на питання, що цікавить її, зокрема з історії та з української літератури, писав: \"Щодо сучасної нашої літератури, то Ви вже, вельмишановна пані, як бачу з Вашого листа, читали дещо, то й можете мати свій суд. Із українських писателів звернув би я Вашу увагу на одного ще, а іменно на Мирного, котрого роман \"Повія\" напечатали, хоч і не цілий, у збірнику \"Рада\", а другий роман \"Хіба ревуть воли, як ясла повні\" виданий осібно у Женеві. З наших галицьких писателів стоїло б Вам пізнати двох, а іменно Федьковича (його повісті видав у Києві Драгоманов) і Кобринську, котра досі видала одну тільки цікаву новелу \"Задля кусника хліба\", а тепер лагодиться видавати \"Жіночий альманах\"*.

Багато праці витратив І. Франко на впорядкування жіночого альманаху а осібно слід зазначити, що деякі авторки, які згодилися взяти участь у альманасі і навіть почали надсилати до І .Франка та Н. Кобринської свої твори, не поспішали виконувати своїх обіцянок, вагалися, не вірили у появу альманаху, створеного тільки жінками. Навіть тоді, коли на шпальтах українських часописів друкувалися повідомлення про друкування альманаху, коли публічно закликалося громадскість до його передплати, Олена Пчілка, і не тільки вона, тільки розпочинала свою повість, яку призначила до цього збірника Н. Кобринської.