ReferatFolder.Org.Ua — Папка українських рефератів!


Загрузка...

Загрузка...

Головна Міжнародні відносини. Міжнародна економіка. ЗЕД → Діяльність ООН в умовах «холодної війни»

Завоюванню незалежності країнами й народами сприяла друга світова війна. З 51 фундатора ООН 27 становили країни, що завоювали свою незалежність. Їх активна діяльність на конференції в Сан-Франциско справила значний вплив на остаточне формулювання ряду принципових положень Статуту ООН.

Проблемам залежних країн і народів присвячено три розділи Статуту. Розділ ХІ містить \"Декларацію стосовно не самоврядних територій\". Розділ ХІІ передбачає створення \"Міжнародної системи опіки\". Розділ ХІІІ розкриває функції, повноваження та процедуру \"Ради з опіки\". Статут проголосив рівноправ\'я і самовизначення народів одним із принципів і цілей ООН.

Система опіки включала а) території, що були підмандатними в системі Ліги Націй; б) території, що відійшли від переможених держав у результаті другої світової війни, і в) території, які добровільно уклали угоди про опіку з розвинутими державами.

Загалом у систему опіки потрапило 11 територій: Нова Гвінея (Австралія), Камерун і Тоголенд (Франція), Сомалі (Італія), Західне Самоа (Нова Зеландія), Камерун, Танганьїка і Тоголенд (Великобританія), Руанда-Урунді (Бельгія) та ін..

Основне завдання системи опіки полягало в тому, щоб: зміцнювати міжнародний мир й безпеку; сприяти політичному, економічному, соціальному й культурному розвиткові населення підопічних територій, його прогресу в напрямі до самоврядування або незалежності; заохочувати поважання прав людини й основних свобод для всіх, незалежно від раси, статі, мови та релігії.

У 1957р. частина Тоголенд, що перебувала під опікою Великобританії, стала державою Гана. У 1960р. підопічна Франції частина Тоголенд проголосила себе Республікою Того. Сомаліленд у 1960р. вийшла з-під опіки Італії й стала державою Сомалі. Так поступово міжнародна система опіки приносила позитивні результати.

Паралельно з роботою в країнах, що потрапили в систему опіки, ООН приділяла увагу несамоврядним територіям. У 1946р. налічувалося 72 такі території. Основою діяльності ООН у цьому напрямі стала \"Декларація щодо несамоврядних територій\". Вона передбачала сприяння підвищенню добробуту жителів, розвиткові самоврядування, економічному, політичному, соціальному й культурному прогресові.

Слід зазначити, що в Декларації не йшлося про надання незалежності колоніям. Великі держави в 1945р. висловили лише згоду \"максимально сприяти добробуту населення цих територій у межах системи міжнародного миру й безпеки\".

Першим кроком ООН у цьому напрямі було створення в 1946р. Комітету з інформації щодо несамоврядних територій. Комітет вивчав інформацію, надану відповідними адміністраціями, і давав рекомендації Генасамблеї. Більш рішучі антиколоніальні позиції займали Генасамблея та її Четвертий комітет. З часом вони почали вимагати від урядів, щоб їхні щорічні звіти містили політичну інформацію. З радикальними змінами у світі антиколоніальні позиції в ООН міцніли. Це яскраво виявилося в дебатах з палестинського питання, в обговоренні проблеми боротьби Індонезії за незалежність від Нідерландів, ситуації в колишніх італійських колоніях Лівії, Еритреї та Сомалі, становища в Алжирі, Марокко та Тунісі. В 1956р. Марокко і Туніс стали незалежними державами.

Але домінування в ООН США та інших західних великих держав перешкоджало ухваленню Генасамблеєю рішучих резолюцій антиколоніального характеру. В 1960р. у складі Генасамблеї відбулися радикальні кількісні та якісні зміни. Після 1945р. 35 територій, що здобули незалежність, стали членами ООН. 14 грудня 1960р. Генасамблея прийняла історичну Декларацію про надання незалежності колоніальним країнам і народам. Про силу антиколоніальних настроїв у світі і в ООН переконливо свідчив уже той факт, що ніхто не наважився проголосувати проти і лише 9 країн утрималися (Австралія, Бельгія, Великобританія, Домініканська Республіка, Франція, Португалія, Іспанія, Південна Африка та США).

Важко переоцінити значення цього документа, який засвідчив спільне засудження людством колоніалізму. Декларація проголосила не тільки право колоніальних народів на незалежність, а й передбачила створення сприятливих умов для його втілення в життя. Декларація засудила пригнічення народів іноземними гнобителями, домінування й експлуатацію як порушення фундаментальних прав людини, що суперечить Статуту ООН.

Декларація проголосила, що всі народи мають право на самовизначення; недостатня політична, економічна, соціальна і освітня підготовка не повинна слугувати перепоною для незалежності. Наголошувалося, що будуть припинені всі воєнні дії або репресивні заходи проти залежних народів, аби дати їм можливість мирно і вільно використати їх право на цілковиту незалежність.

Щодо підопічних, несамоврядних та інших територій, які ще не здобули незалежність, передбачалися негайні заходи для передання всієї влади народам цих територій без будь-яких умов у відповідності з їх вільно виявленим бажанням цілковитої незалежності й свободи.

Водночас Декларація містила принципово важливі положення щодо цілісності держав. Підкреслювалося, що будь-які спроби часткового або повного порушення національної цілісності й територіальної єдності країн несумісні з цілями та принципами Статуту ООН.

Через рік після прийняття Декларації, в 1961р., Генасамблея утворила Комітет 17-ти для контролю за втіленням її в життя і вироблення необхідних рекомендацій. У 1962р. Комітет був розширений і став Комітетом 24-х. Антиколоніальний за своїм складом Комітет 24-х одержав широкі повноваження в справі імплементації Декларації 1960р. Він виряджав місії, заслуховував петиції, робив рекомендації щодо ситуації на тій чи іншій території. В 1963р. в списку Комітету налічувалося 64 колонії та підопічні території, які ще не досягли самоуправління.

ООН відіграла значну роль у процесі деколонізації. ЇЇ діяльність у цьому напрямі можна чітко розділити на два етапи. В 1945-1960рр., коли в ООН домінували колоніальні держави та їхні союзники, антиколоніальні дії організації істотно гальмувалися. Але вже тоді ООН стала форумом для окремих антиколоніальних виступів. На основі Статуту ООН (розділи ХІ, ХІІ і ХІІІ) була створена більш ефективна система міжнародної опіки над несамоврядними територіями. У ряді випадків ООН втручалася з метою припинення ворожнечі (Індонезія, Кашмір, Палестина). Отже, ООН діяла як головна міжнародна антиколоніальна сила.

З прийняттям у 1960р. Декларації про деколонізацію настав новий, більш активний період в антиколоніальній діяльності ООН. Була створена правова основа руху поневолених народів до незалежності. Найбільша заслуга ООН полягала в утвердженні нового порядку у світі, у встановленні справедливих відносин між метрополіями і колоніями, у сприянні економічному, соціальному, культурному розвиткові новоутворених незалежних держав. Молоді країни ставали повноправними членами ООН, що забезпечувало міжнародний захист їх національних інтересів.