ReferatFolder.Org.Ua — Папка українських рефератів!


Загрузка...

Загрузка...

Головна Історія України → ОУН і УПА як історична реальність суспільно-політичного життя України

Польська влада докладала усіх зусиль для ліквідації ОУН: лише з 1924 до 1934 р. було ув\'язнено 1024 члени ОУН, яких засуджено загалом на 2020 років тюремного ув\'язнення, винесено 4 смертні вироки і 16 присудів довічних ув\'язнень, зрештою, до довічного ув\'язнення був засуджений й С. Бандера [33, с.76; 26-28]. До того ж, окрім польської влади, за розвитком націоналістичного руху з побоюванням спостерігала й Москва. Саме тому органи НКВД, наприклад, організували у травні 1938 р. вбивство визнаного лідера ОУН Є. Коновальця, яке сталося в голандському місті Ротердамі [34, с.311].

Після смерті Є. Коновальця Головою Проводу ОУН став А. Мельник, який притримувався досить поміркованої позиції щодо діяльності очолюваної ним організації [35, с.216]. Згодом протиріччя між С. Бандерою і А. Мельником поглибилися, коли виникло питання орієнтації ОУН. С. Бандера дотримувався думки, що потрібно орієнтуватися лише на власні сили, А. Мельник розраховував на підтримку інших держав, передовсім Німеччини. Це призвело до остаточного розколу ОУН, що стався на лютневій конференції ОУН, яка проходила 1940 р. у Кракові [36, с.11]. Саме з цього моменту починається одночасне існування двох українських націоналістичних організацій: ОУН (р) чи ОУН(б) (революційна або бандерівська) і ОУН (м) - мельниківська [37, с.473]. Тому навряд чи можна погодитися з твердженням К.Бондаренка, який вважає, що головна суперечка (між С.Бандерою і А.Мельником. - Ю.Р.) полягала у особистісних моментах [38, с.15]. Адже навіть самі члени ОУН згодом відзначали, що розходження полягали не лише в персональних питання, але й у політичних розбіжностях [39, с.21].

Між тим стрімко розвивалися події на міжнародній арені. Виходячи із спільних домовленостей Сталіна і Гітлера, восени 1939 р. Червона армія вступила на західноукраїнські землі із заздалегідь пропагандистськи розрекламованою метою про \"захист українського населення\", насправді окупувавши ці землі [40]. На території, зайнятій Червоною армією, розпочався страшенний терор, масова депортація населення. Для цього в західні області УРСР було скеровано 4278 оперативних підрозділів НКВС, залучено 3330 працівників міліції, державного апарату, бійців Червоної Армії і 2032 сільських активісти, за допомогою яких із Західної України і Західної Білорусії без суду і слідства було вислано більше 1 млн. 173 тис. 170 осіб [41, с.38], а загалом же, як вважає професор Ю. Ю. Сливка, із цих областей було вивезено приблизно 10 % їх населення [42, с.4]. На відплату сталінсько-беріївській вакханалії Крайовий провід ОУН організував у різних місцях збройні акції проти членів НКВС. І це вилилося в те, що в 1941 р. у Львові відбувся великий процес над 59 оунівцями. 42 звинувачених, із них 11 жінок, отримали смертний вирок [43, с.14].

Таким чином, тоталітарна сталінська система після вересня 1939 р. \"була тим об\'єктивним чинником, який відштовхував (а не притягував) українське населення Галичини від нової влади -\"визволительки\" [44, с.119]. І зрозуміло, що за цих умов - з вересня 1939 р. до червня 1941 р. - ОУН на теренах Західної України перебувала у глибокому підпіллі, що дозволило їй зберегти свою мережу [45, с.51]. Основним її завданням стало розширення мережі підпільних організацій і їх збереження. Підпільною мережею ОУН керував у цей період Іван Климів, який за героїзм і сміливість у боротьбі проти поневолювачів отримав псевдонім \"Легенда\".

Про політичну платформу ОУН того періоду можемо судити із Маніфесту ОУН, прийнятого в грудні 1940 р. У цьому Маніфесті головна мета оунівців була визначена так: \"Боремося проти московського імперіалізму всіх видів, а зокрема, проти більшовизму... Через повний розвал Московської імперії і шляхом Української національної Революції та збройних повстань усіх поневолених народів здобудемо Українську державу та визволимо поневолені Москвою народи\" [46, с.21].

Таким чином, у Маніфесті, що був фактично першим програмним документом діяльності ОУН(б), було зазначено, що метою ОУН є здобуття незалежної Української держави, а шлях досягнення цього - українська національна революція, методи ж досягнення - збройна боротьба.

22 червня 1941 р., порушуючи договір про ненапад, укладений між СРСР і Німеччиною, фашистська Німеччина, випереджаючи Сталіна, який також мріяв про новий переділ світу на свою користь і відповідно готувався до війни [47], першою напала на СРСР, зокрема й на Україну.

Вибух війни сприяв і зростанню політичної активності українських національних сил [48, с.8]. Певним чином сприяли цьому похідні групи ОУН, організація яких розпочалася за межами України ще напередодні нападу гітлерівської Німеччини на Радянський Союз. Однак найактивніше розгорнули свою діяльність такі групи з початком війни проти СРСР. Так, під керівництвом Степана Бандери на Україну було вислано три такі похідні групи: Північну, якою керував Микола Климишин, а після його арешту в Києві - Дмитро Мирон-Орлик; Центральну (середню) - керівник Микола Лемик-Сенишин, і Південну, очолювану Зіновієм Матлою. ОУН (м) також вислала на Схід три похідні групи, загальне керівництво якими здійснював Олег Кандиба-Ольжич [49, с.11-12]. Для проникнення в Україну вони використовували різноманітні засоби: підроблені документи, перепустки служби пропаганди вермахту, довідки Української Допомогової акції у Львові тощо [50, с.110].

Водночас українці, плануючи допомагати німцям в атаці на СРСР, розраховували й на здійснення власних планів, приховуючи їх від німців. Планувалося, що в міру знесилення вермахту будуть організовуватися нові українські відділи, які згодом зможуть стати домінуючою силою у південній частині фронту. Тоді, залежно від розвитку подій, можна було в одній або другій ослабленій стороні продиктувати свої умови, що згодом стало сприяти створенню власної держави [51, с.119].

Одним із напрямів щодо реалізації цього плану стало формування регулярного військового українського відділу, до якого спрямовували військово підготовлених членів ОУН(б) і колишніх вояків Карпатської Січі. Формування цього підрозділу відбувалося за допомогою німецьких старшин. Так виник новий український легіон, що складався з батальйонів \"Нахтігаль\" і \"Роланд\", які спільно з німецькими військами взяли участь в поході на СРСР. Українці називали ці батальйони \"Дружинами українських націоналістів\" (ДУН) [52, с.13-14].

30 червня 1941 р. представники ОУН (б) разом із німецькими військами та батальйоном \"Нахтігаль\" увійшли до Львова й не очікуючи на підтримку ОУН(м), а, можливо, намагаючись їх випередити, без узгодження з німецьким командуванням вирішили проголосили у Львові \"Акт відновлення Української держави\" [53, с.76].

З цією метою ОУН (б) скликала представників міста, передовсім інтелігенцію, на \"законодавчі збори західноукраїнських земель\", де Ярослав Стецько за дорученням Степана Бандери зачитав текст \"Акту відновлення Української держави\". Документ закликав населення \"не складати зброї доти, доки на всіх українських землях не буде створена суверенна українська влада\" [54, с.36]. Національні збори уповноважили Я. Стецька створити \"Управління для організування Української влади й державного життя на звільнених від більшовиків теренах\", до якого увійшли: \"Ярослав Стецько - прем\'єр, Всеволод Петрів - військові справи, Володимир Стахів - ресорт Заграничних справ, Микола Лебедь - безпека, д-р Володимир Горбовий - тимчасовий голова Українського державного правління на виїмковий час та ін.\" [55, с.13]. Покликаний до життя уряд - Українське державне правління - звернувся до Німеччини \"як рівноправний суб\'єкт міждержавних відносин\" [56, с.56].