ReferatFolder.Org.Ua — Папка українських рефератів!


Загрузка...

Головна Історія економічних вчень. Економічна історія → Господарство України з IV по XVI cтоліття

Поряд з вітчизняними монетами в обігу до середини XI ст. були куфічні дірхеми, візантійські монети. Західноєвропейські динарії не відігравали значної ролі в торгівлі Київської держави, хоча вони тут зустрічалися. Основна маса монет була арабського походження.

У XII — XIII ст. головною грошовою одиницею була срібна гривна. Ця форма грошей свідчить про високий рівень концентрації багатства в руках панівної верхівки і виникнення особливих форм виробничих відносин і обміну.

Карбування власних монет тривало і за синів Володимира Великого — Ярослава і Мстислава. При них вийшли перші вітчизняні золоті та срібні гроші. На одному боці монети був викарбуваний герб України — тризуб. Вони випустили в обіг і розмінні монети — ногати та резани. Ходовими грішми були також гривні — срібні зливки масою 160 — 500 г. Археологи виявили невелику кількість цих грошей. Основною причиною цього було те, що на Русі в XI — XII ст. купці збували товар в кредит. За ці послуги кредитори-купці сплачували суму, яка іноді дорівнювала 50 % боргу. В цих кредитних операціях безпосередню участь брали князі. Якщо купець ставав банкрутом, право передусім захищало інтереси князя, потім іноземних інвесторів і лише потім торговців. Поява у 1113р. \"Статуту про рези (проценти)\" є свідченням того, що товарно-грошові відносини в Київській Русі досягай найвищого ступеня в своєму розвитку.

Торгівля зазнала менших втрат від монголо-татарської навали, ніж ремесло. Уже в XIII ст. розпочалося піднесення торгівлі, зумовлене зростанням міст і розвитком ремесел. В містах з\'явилися крамниці, в яких продавалися найрізноманітніші товари, у тому числі продукція сільського господарства.

Вигідне географічне положення Галицьке-Волинської держави сприяло розвитку зовнішньої торгівлі. Українські купці активно торгували з Польщею, Угорщиною, Візантією, генуезькими і венеціанськими факторіями Причорномор\'я, Литвою, країнами Західної Європи. Центрами торгівлі були Львів, Перемишль, Володимир, Луцьк, Київ, Галич. Найінтенсивніше проходила торгівля з Волині і Галичини на Київ. Багато століть Прикарпаття забезпечувало всю Україну сіллю.

Купці вивозили за кордон шкури, хутро, мед, віск, сіль, хліб, ремісничі вироби. З країн Західної Європи та Півдня вони везли дорогі тканини, золото, срібло, породистих коней, рибу, вино, прянощі. Князі, тобто держава, від торгівлі мали значні прибутки, з кожного купця стягувалося мито. Одна з таких митниць згадується літописцем 1287 р. в Городлі. Збирали його спеціальні службовці з окремих караванів, коней, від маси, кількості товарів. Умови міждержавної торгівлі вирішували керівники держави спеціальними угодами. Андрій Юрійович знизив мито до одного гроша від коня, у 1320 р. він скасував повністю мита для торунських купців. Митниці були також в Холмі, Володимирі, Крешові, Любачеві, Городку і Львові. Внутрішня торгівля внаслідок панування натурального господарства розвивалася слабко.

Широкомасштабна торгівля потребувала нормального функціонування грошової системи. Грошова одиниця Галицько-Волинського князівства була адекватною періоду Київської держави. У літописах зустрічаються назва гривна-кун і відомості, що грошові знаки виготовлялися на Волині. Описуючи багатства Володимира Васильковича, літописець зазначає: князь \"тарелі великі срібні і кубки золоті та срібні сам перед своїми очима побив і вилив у гривні, і намиста великі баби і матері своєї вилив і розіслав милостиню по всій землі\". В Галицько-Волинській державі в обігу були й інші грошові знаки. В грамоті Андрія Юрійовича називалися такі одиниці: монета, гроші і денарій — розмінні частини гривни. У XIV ст. гривна дорівнювала 48 грошам або 240 денаріям. Ці дрібні монети карбувалися у сусідніх державах — Чехії, Польщі і Угорщині. Як свідчать княжі грамоти, вони були у вільному обігу в Галицько-Волинській державі. Можливо, що глаицько-волинські князі чи королі карбували такі самі монети, як західноєвропейські, але досі їх не знайдено у скарбах.

Отже, навіть у складних умовах залежності від Золотої Орди Галицько-Волинська держава зуміла налагодити торгівлю.

У другій половиш XIV — XV ст. розширилася внутрішня торгівля, основними формами якої були торжки, ярмарки.

Торжки обслуговували місцеві ринки. Вони відбувалися один-два рази на тиждень, перетворюючись на елементи постійної торгівлі. Шляхта і купці, козаки і селяни звозили хліб, крупи, рибу, віск, мед, прядиво, худобу, шкури, сіно, вироби сільських промислів і хатнього ремесла. Основними споживачами цих товарів були міщани. Однак і купці скуповували великі партії хліба, худоби тощо, щоб перепродати в інших містах з більшою вигодою. Крім того, купці, багаті міщани і цехові ремісники на ринкових площах влаштовували постійні крамниці, де продавали вироби ремісників — взуття, одяг, прянощі, прикраси тощо. Великим попитом користувалася зброя.

Важливим предметом торгівлі була сіль. Вона поставлялася з Галичини і Північного Причорномор\'я в усі землі України і за кордон. З\'явилась окрема категорія торговців сіллю, їх називали солениками, а пізніше — чумаками і коломийцями. Багатші з них в окремих містах монополізували торгівлю сіллю.

У XV ст. набули поширення ярмарки, що було першою ознакою склададння внутрішнього ринку. Ярмарки організовувались один-два рази на рік і тривали кілька днів, а то й тижнів. На них з\'їжджалися купці з різних земель. Значно розширюється оптова торгівля. Укладаються контракти на поставку товарів у великих розмірах.

Міста для проведення ярмарків визначались великокнязівськими і королівськими грамотами (постановами). Постійні ярмарки були у Львові, Києві, Перемишлі, Галичі, Луцьку, Ярославлі. Купці приганяли сюди зі сходу України великі стада худоби, привозили хутро, мед, віск, шкури, рибу, ремісничі вироби. Активними учасниками ярмарків були міщани і селяни, які купували сукно, полотно, вироби ужиткового призначення, зброю тощо.

Торгівля так само, як і ремесло, регламентувалася численними правилами, які захищали інтереси невеликих торговців. Торгувати дозволялося лише місцевим купцям у відведеному місці, у визначені дні та години. Міська адміністрація була зацікавлена в збереженні таких порядків, тому що це полегшувало збирання торгових мит. У великих містах було два і більше торгових майданів, де розміщувались склади товарів для вивезення за кордон або в інші міста.

Важливим фактором розвитку господарства України залишалася зовнішня торгівля. Зі Сходу і з Півдня привозили переважно предмети розкоші — шовкові, парчеві тканини, оксамит, килими, саф\'ян, вина, коней; із Заходу — сукна, полотно, залізо, сталь, зброю, скло, папір. З України вивозили продукти сільського господарства та промислів— мед, віск, хутро, деревину, худобу, шкури, а з XV ст, — також збіжжя. Значне місце займав вивіз рабів. Важливими центрами зовнішньої торгівлі були Київ, Львів, Кам\'янець-Подільський, Луцьк.

Найважливіше значення у торгівлі зі Сходом мав Львів, через який йшли сухопутні шляхи Левантійської торгівлі. В XIV ст. до Чорного і моря вів \"татарський\" шлях — через Кам\'янець-Подільський, степами до італійських поселень Кафи (Феодосії) і Сурожа (Судака) в Криму і та Азовського узбережжя. В XV ст. цей шлях втратив своє значення і торгівля велася \"молдавським\" шляхом через Галич, Коломию, Чернівці, Сучаву (столиця Молдавії), з відгалуженням через Теребовлю і Кам\'янець-Подільський, через Ясси до італійських колоній Кілії (в гирлі Дунаю) і Білгорода (в гирлі Дністра), а звідти Чорним морем до Константинополя. Після взяття турками-османами Константинополя у 1453 р. через Львів проходив єдиний європейський шлях східної торгівлі.