ReferatFolder.Org.Ua — Папка українських рефератів



Головна Шкільні твори → Збірка творів для 8 класу

Та справжнiм вiдкриттям в лiтературi було створення письменником образу жiнки, не тiльки покривдженої, страждаючої, а й сильної, смiливої, здатної до боротьби за свою долю. "Ваша Соломiя - то джерело пiд час спеки... то завдаток типу жiнок, що умiють боронити себе", - так визначала цей образ вiдома громадська дiячка того часу Н. Кобринська. Рiшуча i любляча, Соломiя зiбрала всю свою енергiю, всю силу волi, всю мiць тiла i йшла вперто i завзято з вiрою, що зламає всi перешкоди. Щоб бути справжнiм товаришем Остаповi, вона жертвує своєю красою, чудовими косами: "Дивнi косми чорних кiс, мов мертвi гадюки, тихо зсунулись по плечах додолу i лягли по землi дивними покосами". Засмученi очi Соломiї не покидають з того часу нашу уяву. Бачаться вони, коли з жахом слiдкує Соломiя за високими вогняними горами палаючих плавнiв, в останньому вiдчаї кличе тяжко пораненого Остапа, на човнi разом з Iваном готує напад на турецьких козакiв, щоб звiльнити свого коханого. Прощаються цi очi з надiєю на волю, з небом, з радiстю, з життям, коли чорна безодня дунайської води заковує тiло.

"Остапе!", - з розпукою кличе її душа.

"Соломiє!" - доноситься до неї крик його серця. Дорогою, найвищою цiною заплатила Соломiя за жадання бути вiльною, гiрку цiну дав за волю Остап: все життя списане на спинi, а половина душi навiки залишилася в Дунаї. Такий трагiчний кiнець оповiдання ще раз пiдкреслює нескоренiсть, волелюбнiсть українського народу.

Проблема iсторичної пам'ятi народу в поемi Миколи Вороного "Євшан-зiлля" (I варiант)

Не раз закликали митцi (вiд безiменних кобзарiв та лiтописцiв до вiдомих письменникiв i поетiв) не вiдриватися вiд рiдної землi, не забувати, "яких батькiв ми дiти". Здавна проблема збереження iсторичної пам'ятi бентежила серця - про це свiдчать старовиннi легенди. Людина не може не належати до певного народу з його традицiями, а втративши їх - залишатися повноцiнною людиною.

Про це йдеться у поемi Миколи Вороного "Євшан-зiлля", в основi якої лежить стара легенда.

Вперше цю легенду було записано у старовинному лiтописi. У цьому вихiдному варiантi розповiдається iсторiя про двох братiв - половецьких ханiв Отрока i Сиргана, один з яких пiсля поразки забiг у гори Дагестану i зажив там розкiшно. Коли можливим стало його повернення додому, виявилося, що Отрок забув рiдний народ i не бажає повертатися. Лише євшан-зiлля повернуло йому пам'ять.

У поемi Вороного, на вiдмiну вiд легенди, йдеться не про братiв, а про малого сина половецького хана. Це не випадковiсть. Для дорослої людини з характером, що вже встановився, пам'ятати рiдний край, чи зрiктись його - свiдомий вибiр. Дитинi, яка не має досвiду, легше призвичаїтись у чужому мiсцi, пiддатися впливу чужої сильної волi та часом i справдi забути те, що вiддалилося, перестало бути актуальним. Це швидше її нещастя, нiж провина.

Iнколи для цього навiть не треба опинятися "десь" - достатньо розриву в часi. Те, що було безпосереднiм життям одного поколiння, для наступного вже просто звичайна розповiдь, а для iнших - казка, легенда, щось далеке, вiдчужене вiд його власного життя. Подiї i традицiї вiддаляються, перестають хвилювати - i настає втрата пам'ятi. Наприклад, чи можемо ми назвати напам'ять хоча б п'ятьох найвидатнiших гетьманiв українського козацтва? Нашi далекi предки, може, воювали пiд їх проводом, i для них це питання було легким. Але поступово приходили новi провiдники, з'являлись новi герої, затьмарюючи колишнiх, змiнювались традицiї, цiнностi... Сильнi почуття викликають близькi подiї. Саме тому М. Вороний вводить символiчний розрив мiж поколiння ми: батьком i сином.

Сюжет у поеми наступний. Хлопчика захопив у полон Володимир Мономах i був вражений його вродою настiльки, що залишив при собi:

Оточив його почотом I розкошами догiдно.

Батько страждає, мучиться, втративши дитину, а син розкошує i забуває поступово рiднi степи та батька. А хан наказує спiвцю ("гудцевi") Ору покликати хлопця назад. Нелегкою виявляєься ця справа: юнак байдуже ставиться до розповiдей про тугу вiтця, славу половець кої землi або до пiсень, що мали бути йому рiдними. Та чи не тому, що слова, на вiдмiну вiд розкошi, що його оточує, є чимось нематерiаль ним? Слова можуть брехати... Тодi гудець дає понюхати євшан-зiлля з рiдного степу, i юнак:

Затремтiв, очима блиснув I зiрвавсь на рiвнi ноги. Рiдний степ, широкий, вiльний, Пишнобарвний i квiтчастий Раптом став перед очима - З ним i батенько нещасний! Воля! Воленька кохана...

Але на цьому поема не закiнчується. Навпаки, попереднiй змiст лише поступово пiдводить читача до головної iдей, що розкривається в останнiх рядках:

Україно моя люба!... Чи синiв твоїх багато На степах твоїх зосталось? Чи вони не вiдцурались, Не забули тебе, неньку? -

перекидає автор мiсток iз давнини у сучаснiсть. Тут йдеться i про колишнiх наших спiввiтчизникiв, i про тих, хто забув iсторiю i традицiї, залишившись на Батькiвщинi (не випадково ми бачимо два питання, а не одне).

До речi - тих, хто втратив пам'ять, М. Вороний (на вiдмiну вiд бiльшостi письменникiв та поетiв, що зверталися до цiєї теми) вiдверто не засуджує. I звертається з болем саме до України, нiби бажає вiд неї якихось дiй для повернення пам'ятi дiтям, що заблукали (не випадково ж вiн для розкриття своєї iдеї "перетворив" брата на сина). Свiдомiший має допомогти менш свiдомому.

Природно жити в ногу з часом, спиратися на реальнiсть, а не на далекi мрiї. Але бiда, якщо сьогодення затуляє собою усе минуле. Це слiд виправляти, але не словами чи нотацiями, а чимось бiльш вiдчутним.

Де ж того Євшану взяти, Того зiлля-привороту, Що на певний шлях направить - Шлях у край свiй повороту?! -

гiрко запитує М. Вороний наприкiнцi поеми.

I справдi - де? Та щоб знайти вiдповiдь, треба спочатку правильно поставити питання, а це вже зроблено. Отже - є надiя!

Проблема iсторичної пам'ятi народу в поемi Миколи Вороного "Євшан-зiлля" (II варiант)

Батькiвщину не обирають. Вона, як i мати, у людини одна, куди б не закинуло нас життя. Це вона, Вiтчизна, вибрала нас i сповнила душу дивними пiснями, напоїла чар-зiллям широких степiв та буйних лiсiв i полонила цiлющими пахощами землi своєї. I все це живе в нас змалку, успадковане вiд далеких пращурiв. Часом людина вiдривається вiд рiдного корiння, мандрує в далекi свiти, переймає чужi звичаї, заглушуючи в собi голос родової пам'ятi. I ось уже забуто i рiднi мелодiї, i давнi традицiї, i тихi води, i яснi зорi. Чужина зловила душу у свої сiтi, вiдлучила вiд рiдної матерi й потiм зловтiшається вiд тiєї зради. Та чи можна безслiдно стерти iсторичну пам'ять людини i цiлого народу? Роздумам про це присвятив свою поему "Євшан-зiлля" палкий патрiот України Микола Вороний.


 
Loading...