ReferatFolder.Org.Ua — Папка українських рефератів!


Загрузка...

Головна Архітектура. Будівництво → Традиційні млинарські споруди України

Принцип роботи всіх типів вітряків майже однаковий. Під силою вітру крила (їх могло бути чотири, шість або вісім) повертались і надавали руху горизонтальному валу. Як і в млинах водяних, разом з валом поверталося насаджене на нього колесо з куличками, яке через баклушу урухомлювало веретено з верхнім каменем. Камені встановлювали на невисокому помості, над ними закріплювали кіш для зерна. Жорна закривали дерев'яним кожухом. Зерно подавали рівномірно завдяки вібрації спеціального пристрою - коника. Помел регулювався й підняттям верхнього жорна.

Вітряки були як на одну, так і дві постави (тобто пристрої для молоття). Інколи поряд з механізмом помелу устатковували механічні ступи. Для цього у вал вдовбували навхрест два чи більше брусів. Коли вал обертався, бруси навперемінно піднімали товкачі. Спадаючи, товкачі подрібнювали чи очищали від лушпиння зерно.

Вітряки завжди обладнували гальмом, а що механізм для молоття зТрадиційні млинарські споруди Українидебільшого встановлювали на друг ому поверсі, то додавали ще й пристрій піднімати туди мішки з зерном.

Повертали корпус чи шатро вітряка за допомогою водила і прикріплювали його до стояків навколо споруди.

Незважаючи на однотипність механізму й принципу його дії, у різних історико-етнографічних регіонах вітряки різнилися особливостями архітектурного вирішення. На Наддніпрянщині й Полтавщині, наприклад, вітряки стовпового типу були масивні, на низькій основі, мали дещо присадкувату форму. їхній корпус переважно каркасний, шальований дошками по вертикалі. Були тут як одноповерхові, так і двоповерхові споруди. Двоповерхові мали здебільшого галереї чи піддашки.

У степових місцевостях України, особливо на Слобожанщині, вітряки були досить високі, інколи сягали понад 10-12 метрів. Стрункий каркасний або зрубний корпус встановлювався на високому дерев'яному стільці й зТрадиційні млинарські споруди Україниавершувався шоломоподібним дахом з дощаною чи бляшаною покрівлею. Галереї й піддашки оздоблювали нескладним різьбленням, що надавало слобожанським вітрякам своєрідної привабливості.

На Поліссі, крім вітряків шатрового типу, побутували стовпові, у переважній більшості зрубні, хоч ставили й каркасні. На відміну від слобожанських на Поліссі вітряки будували на невеликих пагорбах посеред лісу.

Стовпові вітряки Півдня України за характером були близькі дТрадиційні млинарські споруди Українио слобожанських, але їхню основу, як правило, мурували. Траплялися тут і шатрові, круглі в плані, з мурованим бочкоподібним корпусом, як, наприклад, вітряк у селі Олександрівні на Херсонщині.

Для Буковини характерні шестикрилі, стовпового типу вітряки з вишуканими пропорціями. На рівні другого поверху корпус їх має невелике розширення в бічних напрямках. Двосхилі дахи тут покривали ґонтом.

Дослідження вітряків дає підстави для висновку, що народні майстри дбали не тільки про конструктивно-технічну й суто технологічну доцільність, а й про архітектурно-художню виразність форми, пропорційність її. Скажімо, вітряки із сіл Вільшаної, Ширяєвого, Лівенців та інших, що експонуються в київському скансені, вражають архітектурною довершеністю, вони по праву можуть зайняти чільне місце серед видатних пам'яток не тільки української, а й світової архітектури.

У XIX столітті в Україні був відомий ще один мало поширений тип млинів - топтав. Пускався він у рух кіньми й волами. Споруда складалася з двох приміщень. В одному містився привод, в другому - механізм для молоття зерна. За привод у такому млині правив нахилений дощаний круг, на який заводили коней. Тварини, тупцюючи, прокручували круг і в такий спосіб обертали вал. Отож, щоб млин працював, коні мали топтатися на місці. ЗТрадиційні млинарські споруди Українивідси й назва млина. Через те, що привод частково заглиблювали в землю, такий млин інколи називали ще земляним. В експозиції Музею народної архітектури та побуту України в Києві реставровано гоп гак, перевезений із села Архипівки Чернігівської області.

На межі XX століття водяні млини й вітряки поступово витісняються паровими машинами. А далі з розвитком електроенергетики традиційні млини майже повсюди зникають. Тільки окремі млинарські будівлі зТрадиційні млинарські споруди Україниаціліли до нашого часу, і то головно ті, які задля збереження їх були переміщені до музеїв просто неба, зокрема псрсяслав-хмсльнинького й київського. Проте така форма охорони забезпечила збереження тільки кількох десятків млинів. І хоч пізніше до списків пам'яток внесли чимало інших млинарських споруд, які все ще лишалися по селах Черкаської, Полтавської, Запорізької, Чернівецької та інших областей, однак дотепер багато з цих унікальних витворів народної архітектури вже втрачено, передусім через те, що вчасно не провадились або провадились нскваліфіковано охоронно-реставраційні роботи. Тож опрацювання і практичне здійснення основних принципів охорони й реставрації млинарських споруд, що становлять історико-культурну цінність, актуальні й тепер.

Спрямованість реставраційного процесу обумовлюється вимогами збереження історично вірогідного архітектурного образу традиційних споруд. Але початковий вигляд як водяних млинів, так і вітряків нині значною мірою спотворений всілякими нашаруваннями і втратами. Такі нетривкі матеріали, як дерево, солома, широко використовувані в будівництві млинів, швидко руйнувалися внаслідок ушкодження їх комахами та грибами. Отже, виникала потреба час від часу ремонтувати, замінювати елементи, які не забезпечували мТрадиційні млинарські споруди Україниіцність споруди. Часто оновлювали солом'яні й ґонтові покрівлі, лагодили й замінювали крила вітряків та приводи водяних млинів, доводилося замінювати й підвалини, інколи навіть зміцнювати або міняти головний стовп вітряка. Траплялося, що вітряки, які ще діяли, розбирали й переміщували на значну відстань, в інше село. Наприклад, вітряки з хуторів Лісового й Кудрявого до перевезення їх у київський скансен демонтовувались і переміщувались, про що свідчать позначки на елементах цих споруд. Найбільше руйнувалися млинарські споруди, коли припинялося практичне використання їх.