ReferatFolder.Org.Ua — Папка українських рефератів!


Загрузка...

Головна Архітектура. Будівництво → Українське дерев’яне будівництво, його постання та найстарші зразки

Українське дерев'яне будівництво, його постання та найстарші зразки

На цілому просторі Європи найбільша кількість, і то найцінніших зразків, дерев'яного будівництва збереглася на Україні. Звідси той великий інтерес до українського дерев'яного будівництва в літературі слов'янських та інших народів, який постав ще на початку XIX ст. та який в останні роки в Західній Європі набув особливої інтенсивності.

Завдяки відповідним кліматичним і господарським умовам Україна від найдавніших часів розпоряджала великими засобами будівельних лісів — від м'яких порід шпилькових дерев до таких прекрасних видів твердого дерева, як клен, явір, осика, ясень і нарешті липа, груша, тис, бук і дуб. Тому саме в дерев'яному будівництві українці відзначалися великим майстерством і мають свою давню культуру та вироблені протягом багатьох століть своєрідні зразки. Й коли в будовах, призначених для житла, творчість була обмежена в рамках побуту й матеріальних засобів, то ціла умілість майстрів, ціла вигадливість і творча думка найбільше виявилися в будовах громадського, оборонного та релігійного призначення. На жаль, більші житлові будинки збереглися в дуже обмеженій кількості, а будови замкового чи загалом оборонного призначення зовсім щезли, даючи місце мурованим та земляним будовам новішого типу. Порівняно краще заховалися будови релігійного культу (принаймні ми маємо деякі зразки навіть із XVI — XVII ст., правда, в дещо переробленому вигляді). Одначе збереглися деякі літературні й графічно-документальні матеріали, які дають можливість відтворити давніші конструктивні засоби, типи й форми будов, що були вироблені в значно давнішу добу. Крім того, в деяких найглухіших і недоступних місцях (напр., у Карпатах) збереглися дуже архаїчні типи будов, які дають певне поняття про давніші форми українського дерев'яного будівництва.

Археологічні розкопки селищ неолітичної доби й будинків старокнязівських часів на Україні (Київ, Білгородка) стверджують, що ще тоді вживали спосіб зложення стін при допомозі укладання балок в поземному положенні, як це ми бачимо у всіх існуючих дерев'яних будовах на Україні. Таке укладання дерева в "зрубах" — в поземному положенні — є типовим для слов'ян, тоді як у германських народів уживався спосіб повисно уложених балок, пов'язаних поміж собою т. зв. шпунтами. Наскільки слов'янський спосіб давній і де саме мусимо шукати його джерела — про це свідчать писання римського архітектора І ст. н. е. Вітрувія, що описує житло осілого населення Чорномор'я та різьби на колоні Траяна в Римі II ст. н. е., де виображені будови даків, що колись заселяли наші Карпати. Деякі фрагментарні відомості про спосіб і форму перекриття будов, що в дерев'яній архітектурі дуже впливають на загальний вигляд Спорудження, дають описи грецьких, арабських та інших письменників. Історичні розшуки, грунтовані на текстах Геродота, Ксенофонта й Діодора, ознайомлюють нас із народом, що замешкував в околицях Понта "в домах, зроблених як вежі, закінчених пірамідами". Арабський письменник Ібн-Даст, описуючи житло слов'ян княжої доби (IX — X ст.), пише: "...В землі слов'ян холод буває такий великий, що кожний із них викопує собі рід льоху (ями), який покриває дерев'яним гостролучним перекриттям (дахом), який бачимо й на їхніх християнських церквах". У збережених найстарших зразках українського дерев'яного будівництва релігійного призначення й на старих рисунках неіснуючих будов бачимо якраз перекриття гостролучної форми чи у формі піраміди. Таке саме перекриття мають і вежі-дзвіниці найстаршої дати; з дуже давніми формами, що ведуть нас до колишнього замково-оборонного будівництва. Загалом дзвіниці мають першорядне значення для питання про замково-оборонне будівництво на Україні, тому спинимося над ними більш докладно.

Дзвіниці на Україні ставляться звичайно окремо від церков, часом навіть у значному віддаленні від них. Лише в тих місцевостях, які були в сусідстві до Заходу (поляків, словаків, мадярів) або Сходу (Московщини), будували дзвіниці разом із церквою (Лемківщина, почасти Бойківщина, Закарпаття, Слобожанщина). [* Можливо, поєднання дзвіниці з церквою задержалося в деяких місцевостях як архаїзм, пережиток з доби готики, коли це явище було загальним.]

Хоч найстарші збережені зразки дерев'яних дзвіниць походять із початку XVI ст. (Потилич), але ряд даних вказує на їх давню місцеву культуру, що сягає доби готики. Коли в перші часи християнства не було підходящих типів будов (храмів, палаців, хат), які могли б бути пристосовані й перетворені для потреб нової релігії, то для церковних дзвіниць часто надавалися оборонні та замкові вежі, й тому дзвіниці були цілком природним продовженням цього роду будівництва. Знаємо також, що на Україні церкви й особливо монастирі пристосовувалися до оборонних цілей не тільки в середньовіччі, але й у століттях XVI — XVIII. Способи оборони переймалися з Центральної Європи, де храми на провінції, якщо не були під охороною міських та інших укріплень, являли собою оборонний пункт. Не робили в цьому розумінні винятку й дерев'яні храми, часто з комбінуванням мурованої оборонної огорожі зі стрільницями. Прикладом такої будови може служити існуючий досі костьол у Гервартові біля Бардієва в Закарпатті (за малюнком Мишковського 70-х років минулого століття). В таких будовах, огороженйх сильними парканами та мурами зі стрільницями, дзвіниці грали роль обсерваційних й оборонних веж. Знаємо також, що на Україні збереглися з XIV — XVII ст. муровані церкви, костьоли й сигнали твердинного характеру, спеціально пристосовані для оборонних цілей, з амбразурами для стріляння, бійницями тощо (Кам'янець, Рогатин, Сутківці, Острог, Луцьк та ін.). Маються відомості, що в старовину в нижчих частинах дерев'яних дзвіниць робилися комори для зброї й різного військового приладдя (подібно до замкових веж). Таку зброю — навіть гармати — при церквах Галичини здавали австрійському уряду ще на початку минулого століття.

Збережеш зразки дерев'яних дзвіниць, особливо в Західній Україні, говорять про особливу давність архітектурних форм — більшу, як форми самих церков, біля яких вони стоять. Побудовані в монументальних формах, міцної конструкції, з довготривалого матеріалу (переважно дубового), вони не потребували частого ремонту, а тим більше знесення. Крім того, дерев'яна конструкція дзвіниць дозволяла частково вставляти новий матеріал, не змінюючи зовнішнього вигляду. Таким чином, архітектурні форми дзвіниць мінялися значно поволіше, як форми самих церков, затримуючи свій архаїчний замковий і цивільний характер. Отже, коли прийняти до уваги особливо давню традицію будівництва дзвіниць і ту консервативність, з якою мінялися архітектурні форми в дерев'яному будівництві взагалі та особливо у дзвіницях, дійдемо висновку, що збережені типи дзвіниць постали значно раніше XVI ст.